Антологія японської екзотики

Японська класична поезія / Передм. і перекл. І.П. Бондаренка. ─ Х.: Фоліо, 2007. ─ 415 с.

Якщо Україну називають співучою, то Японії личить епітет “поетична”. Адже саме в цій країні свого часу існувало Міністерство поезії. Майбутні чиновники для того, аби посісти вакантне місце, повинні були написати вірша, а дами й кавалери листувалися між собою виключно у поетичній формі. Та й зараз кількість тамтешніх словесних майстрів продовжує вражати. А завдяки гідним інтерпретаторам-перекладачам японська поезія має прихильників у всьому світі. Професор Іван Бондаренко ─ певно, найпослідовніший сучасний популяризатор японських віршів в Україні. “Японська класична поезія” ─ уже четверта укладена ним солідна збірка. Вона становить собою вибірку найкращого з трьох попередніх книг і є не менш ґрунтовною.
По-перше, на початку книги наведено теоретичні відомості, без яких розібратися у тонкощах японської поезії було би дуже складно. Тож укладач розповідає історію головних поетичних жанрів: танка, ренґа і хайку ─ докладно перераховуючи стилістичні прийоми й естетичні принципи, що їх необхідно знати для повнішого розуміння творів. Про кожне джерело, звідки взято танка для перекладу, і про кожного автора хайку подано невеликі історико-літературні й біографічні довідки. Дуже зручно розміщені примітки ─ на одній сторінці з текстом. Численні репродукції японської класичної гравюри гармонійно поєднуються із класичною поезією.
По-друге, збірка складається з трьох частин, кожна з яких містить зразки відповідного жанру. Найдавніший жанр танка представлений класикою жанру ─ віршами із збірок, укладених протягом VIII – XIII століть при імператорському дворі. Для знайомства з ренґа запропоновано дві збірки кінця XV століття, у створенні яких брав участь відомий майстер цієї форми Іїо Согі. А загалом на початку книги перелічено імена аж вісімнадцяти (!) японських відомих прозаїків і драматургів  ─ наче вимальовується тло, на якому зображені віршувальники.
Слід зазначити, що переклади здійснені переважно ямбом, текст умовно розташований у три чи п’ять рядків. Ця данина російській перекладацькій традиції в жодному разі не виглядає старомодною, але, певно, справжнім шанувальникам японської поезії було б цікаво ознайомитися з версіями перекладів і у вигляді верлібрів. Утім, літературознавчий аспект залишимо науковцям, він не так впадає в око, як інший нюанс ─ жодного разу перекладач не згадує своїх попередників, які першими розтлумачили японську екзотику по-українськи. А варто було б це зробити, як і вмістити бодай частинку з доробку І. Шанковського, М. Лукаша, Г. Туркова поруч із власними інтерпретаціями ─ це підкреслило би багатовимірність і об’ємність оригіналу. Порівняймо, приміром, різні переклади однієї з хайку Басьо: “Горобчику, мій друже, / Не чіпай малого ґедзика, / Що бавиться на квітці” (І. Бондаренко) і “Ґедзь на будяку: / Ти стривай, не клюй його, / Горобейчику” (М. Лукаш). Та це вже ─ справа наступних поколінь укладачів.

 

Сергій Несененко.