Зачудоване коло ритуалів

Лариса Денисенко. Денисенко Лариса. Танці в масках. — К.: Нора-Друк, 2006. — 212 с.

Корейське дівча бачить на вулиці Сеула європейську жінку й закохується в ту, хто є для неї втіленням ідеалу вільної жіночої краси (такий собі кивок у бік «винайденого дикуна» з постколоніальних студій). Але не чекайте на гомо­еротичні перипетії любові та ненависті у дусі романів Амелі Нотомб. І вже ж, звичайно, тут йдеться не про плідні чи ворожі зіткнення Сходу і Заходу. Новий твір Лариси Денисенко «Танці у масках» розказує про людей, які переповідають чужі історії. Ба більше: це роман про людей, які під пильним стороннім поглядом пишуть свої життя, намагаючись зрозуміти, хто вони є насправді у цьому виплеканому «чужим оком» бутті, і не маючи, зрештою, такої змоги.
Люди танцюють за колом, їхні обличчя закриті масками; у ритмі танцю, що все нарощує свій темп, вони скидають личини і стають самі собою. Це (звичайно, поверховий) опис традиційного південнокорейського танцю тхальчум (власне, «танець в масках» із корейської), котрий і стає «опорною» метафорою роману Денисенко. Головною темою і лейтмотивом «Танців у масках» є віднайдена самість. Ритуальний корейський танок сприймається як символ і водночас втілення ритуалів, що визначають героїв «Танців в масках» і за межі яких ті мають вийти. А йдеться і про ритуали соціокультурні, і про психологічні сценарії. Українка Неллі, маючи за плечима досвід невдалого шлюбу і материнства, приїздить до Кореї, аби почати нове життя з новою людиною (і в культурному сенсі «новою»: обранець Неллі, Майк, — американець). Проте намагання «розірвати тенета» обертаються на психологічні самоповтори: жінка закохується у байдужого до неї земляка і чекає (від нього?) дитину. Кореянка Мей, яка прагне європейського способу життя, вільної душі і вільної краси, підкоряється своєму «орієнтальному» коханцеві Донгу, котрий, як і ведеться, вказує їй правильний особистісний шлях. У спробах віднайти себе жінки не змінюють своє буття, а лише вдягають доречні маски. Аби вирватися із зачудованого кола ритуалів, Неллі здійснює спробу самогубства (бо як інакше назвеш її «саморобний» аборт), але це є хибним посиланям: місце Майка займе Джон, замість Кореї буде Канзас. Люди скидають свої маски, але танець триває.
Як і в попередніх творах, у «Тан­цях в масках» Лариса Денисенко охоче послуговується «голосами» різних оповідачів, поєднання яких має створити об’ємну картину. Більше за те — оповідачі Денисенко як спостерігачі знаходяться на протилежних кінцях спектру (як то було, наприклад, і в «Кавовому присмаку кориці») — тепер це «упереджені» оповідачки Неллі та Мей і відсторонений «резонер», американський лікар Джон. Утім, і включеність дівчат у розповідь, і відчуженість Джона від безпосередніх подій (а отже, і надбання ним питомого права на оцінювання) є не більше ніж умовністю. Багатоголосся оповідачів перетворюється, зрештою, на білий шум: усі вони «співають із одного голосу» — кожен із них чує лише себе, кожен із них розповідає лише про себе.
Варто пригадати одне з найвідоміших висловлювань Френсіса Бекона: «Невже ти не бачиш, що кожен шукає себе? І лише той, хто любить, знаходить». Чужий погляд допомагає нам стати самими собою, а ритуал завше має бути здійсненим — то є закон життя.

Ганна УЛЮРА