Ритуальні танці Марії Матіос

Марія Матіос. Жіночий аркан у саду нетерпіння. – Львів: ЛА “Піраміда”, 2007. – 308 с.

Марія Матіос відома передусім як прозаїк: її роман “Солодка Даруся” одержав Шевченківську премію 2005 року. І значно менше відома вона як поетка – хоча має сім поетичних збірок. Остання з них, трьохсотсторінкова, “Жіночий аркан у саду нетерпіння” є своєрідним поетичним підсумком поки що написаного авторкою.
Назва збірки привертає увагу відразу. Аркан – танець, який виконують виключно чоловіки, тож епітет “жіночий” до нього зовсім не підходить. І коли поетеса його використовує, то, певне, має вагомі підстави для цього: це танець ритуальний, навіть священний, і бажання жінки танцювати його не можна пояснити лише, скажімо, емансипацією. Мабуть,  сучасне життя примусило відчути себе сильною настільки, щоб “її танцем” став аркан.
На початку збірки (перший цикл “Триєдина перспектива) лірична героїня нібито береться поетично утвердитися в цьому світі. Вона “затесалась між аркани”, де “непомірний апетит / І ритуали чоловічі”, але намагається “не показувати, що дрижить”. Поетка впевнена, що аркан героїні “не стане вальсом”, і висуває припущення: “Можливо, не один зухвалець / Колись повторить твій аркан”.
Далі, у “Багатослівному посланні поету Василеві Кожелянкові…”, М. Матіос висловлюється конкретніше: “Зневажаю цей нудистський пляж / Шулерів, посадами пригрітих, / Що плетуть лиш інтригантські сіті…” Читач заскочений зненацька. Невже збірка насичена соціальними мотивами? Якщо так, то їхній рівень мусить бути високим – зважаючи на літературну репутацію письменниці.
Проте на цьому прямі згадки про наші суспільні негаразди майже завершуються. На щастя – оскільки дають змогу жінці в кожному творі бути собою: чутливою, закоханою. Тож замість соціальних віршів маємо книжку справжньої жіночої поезії.
Кожен розділ збірки має свій провідний мотив, свою домінанту: готовність жінки витримати будь-які життєві труднощі, дотанцювати свій “на витривалість сольний танець” (“Жіночий аркан”); віднайдення сенсу життя після нещасливого кохання (“Після апокаліпсису”); очікування і пошук свого щастя (“Сад нетерпіння”); зізнання в любові до рідного краю, до Буковини (“У Товарницькому потоці”, “Де вольна воля та ще й вольниця”); природність і незрадливість справжнього щирого почуття (“Спасенний знак із книги ворожби”).
 А всі разом вони складають зразок самоусвідомлення, самовіднайдення жінкою себе в нашому недосконалому світі, де їй так часто доводиться бути по-чоловічому сильною і водночас – по-жіночому слабкою.
Особливо зворушують, контрастуючи зі звичним Маріїним стилем, інтонації Михайля Семенка в деяких творах, наприклад: “Полярники Південного й Північного полюсів! / Запишіть мене у свої експедиції. / Я жінка-вигнанка усіх часів – / Знаю, що таке екстрадиція”.
Наприкінці хочеться навести останній вірш збірки, “Резюме”. Він справді вдало підсумовує висловлене на попередніх сторінках: “…вогню молодого опік – / болю жало шалене. / А потім… / смиренний попіл. / …оце і усе про мене…”

 

Сергій Несененко