Іди ти…

Леся Ставицька Українська мова без табу. – К.: Критика. – 2008. – 456 с.

Здається, цього року видавництво “Критика” вирішило порадувати всіх любителів міцного, емоційно забарвленого слова – у світ вийшла книга “Українська мова без табу”, тобто словник ненормативної лексики. Тепер кожен бажаючий, маючи його під рукою, зможе докладно ознайомитися з тими виразами, на які зазвичай накладає заборону цензура, – а їх у книзі набралося чималенько, аж на чотириста з гаком сторінок.

Тут, певно, найбільш цнотливий і делікатний читач готує холодний компрес на голову і тираду про те, що, мовляв, наша сучасна література і так вся в матюках, як у реп’яхах, і що не гідно до того ж ще й видавати ті словники похабщини. І – о так! – цього делікатного читача неважко зрозуміти. Але лише з одного боку… Бо з іншого, хоч це й може видатися комусь дивним, видання такого словника має для нас, українців, дуже велике значення.

Почнемо з того, що він не легітимізує вживання матюків, а фіксує наявність і значення цих перлин народної й літературної мови на сучасному етапі її розвитку. До того ж, такий “матомоніторинг” не є чимось диким і нецивілізованим. Взяти за приклад хоч би британців – вони щорічно перевидають із доповненнями свій лінгвістичний «маторесурс» у вигляді тлумачних словників нецензурної лексики і нічого – досі вважаються однією з найпристойніших націй. Хоча у порівнянні із їхнім доробком український словничок похабщини – цнотлива казочка для дошкільнят.

Правда-правда, адже (якщо не копирсатися в подробицях) всю «багату» лексику книги можна поділити на три категорії: нецензурщина на позначення чоловічого знаряддя сексу, жіночого знаряддя сексу і власне на позначення сексу (причому не так багато власне матюків, як евфемізмів і сексуалізмів). Звичайно, якщо життя до того милувало ваші вуха, читання словника стане вкрай пізнавальним і розвине ораторські навики настільки, що ви зможете загнути п’ятиповерхового. Та все ж таки не в тому щастя і не в тому важливість «Української мови без табу».

У чому ж тоді, питається? У вступній статті! Бо у ній вміщено наукове дослідження з приводу появи, функціонування, лінгвістичного обґрунтування і навіть філософії, гм, мату. Ця стаття на сімдесят сторінок сама по собі варта видання і, певно, є не менш цінною, аніж власне добір нецензурщини. Варта настільки, що кожен, хто коли-небудь візьметься за викорінення матюків з української мови чи почне філософствувати з цього приводу, має ознайомитися із цим дослідженням. Воно може докорінно змінити погляд на давню болючу проблему. Звичайно, затятого матофоба симпатія до нецензурщини не просякне, але коли він зрозуміє історію питання і психологію матотворення і матовживання, навряд чи вже буде сіпатися, зачувши благого.

Зрештою, наукові видання матів потрібні зовсім не для того (або не зовсім для того), аби використовувати три- чи п’ятиповерхові конструкції в повсякденні. Як-то кажуть, ворога треба знати в обличчя.

Антоніна Окініна