Тисяча і одна ніч самотності

Салман Рушді. Опівнічні діти. – К.: Юніверс. – 2007. – 704 с.

Індія здобула незалежність 15 серпня 1947 року – рівно опівночі. Саме тоді – рівно опівночі – народився головний герой книги Салмана Рушді “Опівнічні діти”, Селім Сінай. Людина з надзвичайними здібностями і винятковим нюхом, народжена для того, аби віддзеркалювати долю своєї ровесниці-Індії, він розповідає (перемежовуючи це спілкуванням зі своєю єдиною слухачкою на кшталт „Тисячі і однієї ночі”) про шістдесят три роки – 32 до власного народження і 31 після – історії себе, свого роду та своєї країни. А підтримувати зв’язок між цими історіями дозволяє магічний реалізм, який літературні критики вважають характерною рисою стилю автора. Тож не дивно, що згадку про Маркеса можна знайти ледь не в кожній рецензії на „Опівнічних дітей”.
Але назвати цю книгу „Сто років самотності по-індійськи” не можна. Адже магічний реалізм сприймається як „магічний” лише на Заході, європейським читачем. У Індії ж, на батьківщині Рушді, – жодної особливої „магії”, крім традиційного для індійської культури сприйняття світу. І те, що автор зміг це показати, напевне, стало одним із важливих чинників всесвітнього визнання його книги. Тут доречно згадати ще одного письменника, який також народився у Бомбеї, – безперечно, сер Ахмед Салман Рушді гідно продовжує справу Редьярда Кіплінга у побудові діалогу між європейською та індійською культурами.
У книзі неодноразово піднімається тема фрагментації – наприклад, коли Аадам Азіз, дідусь головного героя, лікар, закохується у свою майбутню дружину, бачачи кожного разу лише невеличку ділянку її тіла через дірку в простирадлі. Така ж „фрагментарність” притаманна і самому тексту. Але саме вона, як не парадоксально, тримає вкупі увагу читача, не дає загубитися у шаленому розмаїтті кольорів, образів і вражень, що невідворотно затягує. Ми бачимо, відчуваємо і чуємо запах (згадайте про надзвичайний нюх Селіма Сіная) місць, подій (історичних і не дуже), людей. Тут є і анархісти початку ХХ століття, і боротьба Індії за незалежність, і 512-річна повія в Пакистані, і військові перевороти, і війна, і блукання у нескінченних джунглях, і опівнічні діти – діти, народжені саме тієї магічної миті, коли Індія здобула незалежність, діти, наділені надзвичайними здібностями, народжені для того, щоб… Але не моя справа розповідати, для чого вони народжені.
Можна ще довго говорити про книгу, яка здобула „Букера Букерів” (1993 року „Опівнічних дітей” визнали найкращим лауреатом Букерівської премії за перші 25 років її існування). Але українське видання заслуговує на кілька окремих слів. Текст Рушді сам по собі потребує високого рівня взаємної довіри читача та автора – і ця довіра виникає вже на перших сторінках. Тому не дивно тут зустріти складну пунктуацію, неологізми, різну за походженням та стилістикою лексику. А у випадку українського видання можна з упевненістю говорити про таку саму довіру до перекладача. Словник наприкінці книги потішить навіть ерудованого читача, додаючи ще один рівень сприйняття до цієї глибокої і колоритної книги.

Олесь Петік