Цілюще повітря патогенної зони

Тарас Антипович Мізерія. – К.: Нора-Друк, 2007. – 208 с.

Уявіть собі майбутнє. Ні, не через п’ять років, ─ а скажімо, через п’ять століть. Однією із можливих версій тогочасного життя є постапокаліптичний світ, зображений у романі Тараса Антиповича «Мізерія».
Жанр твору прочитується легко і однозначно: антиутопія. Шукання «тонкого пунктиру» реальності, обіцяного анотацією, не завдає клопоту читачеві. Патогенна зона після штучного вибуху атомного реактора, кілометри плівок із компроматом на політиків, гончарні забави вищого прошарку – усе це впізнаємо автоматично, навіть без присмаку задоволення від розгадування загадки.
Найголовніша з ознак сучасності, напханих у тіло «Мізерії», — Інфа. Гіперболізоване панування інформаційної епохи страшить тим, що проникає у мозок непомітно та підступно там оселяється. Споживачі Інфи уже не здатні обійтися без щоденної дози інформації, яка до правдивої реальності має дуже віддалене відношення. Терористичні акти у новинах, нудотні хитросплетіння стосунків у серіалах – усе це продукт, вироблений інформаційним комбінатом, який має місію постачати Інфу для цілої країни.
Лавина повідомлень, попереджень, застережень є головним злом світу: «Місто ж крало час цілими тижнями: ти просто пірнав у темну щоденну каламуть і звикав до неї всіма органами чуттів, щоб вижити». На боротьбу з цим драконом не здатне постати жодне добро – надто воно змізерніло у загидженому людиною світі. Загалом враження від першої частини роману, яка всуціль є описом існування калічного міста, вельми мізантропічні. Ті куценькі способи скинути із себе владу Інфи, які вигадують герої роману, видаються надто непереконливими. Бомжування під мостом колишньої красуні Шюзанни, замикання від світу в чотирьох стінах журналіста Прунського, спроба злитися з розкошами бандитської еліти видавця Даблдекера – все це безплідні потуги цивілізації, що вже приречена. «Пам’ять у нинішніх умовах можна було ретранслювати лише найпримітивнішими фізіологічними способами», ─ і вони, як новоявлені Єви та два Адами, стають добровільними вигнанцями, щоб шукати зцілення від травм, завданих життям, у Патогенній зоні.
Отже: що носить у піддоні свого єства Даблдекер; як найліпше смакують кислотні коропи; чому Шузанна шепелявить навіть після того, як їй вставили металокерамічні зуби? На ці та безліч інших цікавих питань… Втім, мовчу, щоб не скотитися до стандартів Інфи.
А найцікавіше те, що Тарас Антипович у одному з інтерв’ю зізнався: «Я думав, що пишу чисту утопію, але все виявилося складніше ─ ця утопія реальна. Нещодавно я дізнався, що просто в Київській області є напівзакинуте село, куди з міста втікають молоді люди… Мої думки не нові ─ я просто вловив той настрій, що зараз висить у повітрі». Тож, може, щоб побачити матеріалізацію «Мізерії», достатньо буде зачекати якихось п’ять років?
І насамкінець. У «Мізерії» немає ні автобіографічності, ні нудного висмоктування із пальця ─ на що тотально страждає сучукрліт. Аби стати повнометражним романом, книзі бракує хіба що масштабної епічності. Манера оповіді зажорстка, натомість є сюжет, в якому всі кінці сходяться з кінцями, є своя філософія і відчувається внутрішня потреба автора написати цю книгу.

Віта Левицька.