Тривога метафори і метафізики

Остап Сливинський. Адам. – Чернівці: Meridian Czernowitz, 2012. – 76 с.

Іще одна книжка з нової поетичної серії «Meridian Czernowitz» – для тих, хто любить максимально концентровану сучасну метафоричну поезію, позбавлену як надмірної сюжетності, так і позірної ліричної пристрасті.

Збірка Остапа Сливинського має назву «Адам». Так само звуться два вірші у книжці, наприкінці кожного з них відбувається одне й те ж лінгвістичне перекомбіновування:

«Затамувавши подих, я пролітаю над бездиханними деревами.

Дмаа, Адма, Адам, Адам»

та

«є лише він один – палець, що танцює

на шибці вікна, відкритого з темряви в темряву:

Дмаа, Адма, Адам, Адам».

Поза сумнівами, перед нами концепція і назви, й поезії загалом, що засадничо не надається до однозначного тлумачення. Навпаки, вірші Остапа Сливинського – дуже герметичні.

При цьому вони є надзвичайно метафоричними. Взагалі, тропи відіграють у цих творах абсолютно домінантну роль, вони також створюють «кінематографічні» візуальні ефекти – яскраві сполучення, постави, співзвуччя. Скажімо, такі:

«Здається, там купали дитину – його немовля,

 

Кухня була повна пари й нагадувала

магічний ліхтар: кілька фігур, які

обертаються довкола ніжного центру».

Можна сказати, Остап Сливинський залишається вірним собі. Адже саме ця манера письма притаманна, приміром, і його попередній книжці, «М’яч у пітьмі». Вона й сепарує потенційних любителів і не-любителів поезії Сливинського: гарантовано, кому сподобається перший вірш у збірці, тому сподобається й останній. І навпаки. Відтак, потенційно сильною стороною цих текстів є їхня вельми послідовна стильність, а потенційно слабкою – те, що коли не всі вони, то принаймні значна частина можуть видатись «одним віршем». Насправді, звісно, відмінностей вистачає, проте, якщо уявити загальний настроєво-змістовно-образний простір поезій Остапа Сливинського – він таки дуже цілісний і незмінний, можливо, це одна зала, хоча скоріше майданчик на даху з видом на вечірнє місто і довколишні природні краєвиди.

У цей простір треба вчитатись і вжитися, вірші Сливинського не так екстравертні, як медитативні (хоча й динамічні), вони вимагають уваги та дослухання. Адже тут велике значення має не лише гарна, самодостатня образність, а й самі мовні звороти, їхні літери та звуки, а також простір між першими та другими. На лінгвістичних особливостях книжки зосереджується, до речі, культовий поет Костянтин Москалець у післямові: «Мова зсередини виглядає герметичною назовні, вірш поміж двома темрявами завжди невимовного і ще не сказаного подібний до звуків кватирки на протязі смислу, на цілком ексклюзивні рипіння, схлипи, траскання». І назва цієї передмови значуща: «Ієрогліф, який означив самого себе».

У світі пошуків цієї герметичної, цілісної краси, тим не менш, немає ідилічного спокою і рівноваги. Тобто рівновага є, однак лише на формальному рівні, а от настрій, тематика, сюжет (там, де він явно прочитується) повсякчасно містять тривогу, раптовість, трохи тьмяну непроясненість, вагітну водночас і радістю, й жахом:

«Щось постійно горіло попереду –

не орієнтир,

не знак заблуканих,

не багаття, не знак остороги,

нічиє житло, нічиї

полювання чи війна, що спинилися

тут назавжди,

не людина, не звір,

не сухе дерево, що впало у своє

чистилише,

невідступне, як душа світила, не

наказ і не допомога,

щось

солідарне з нами в безвиході,

безутішне, коли нам безутішно».

У цьому ж напрямку працюють, наприклад, і постійні наскрізні образи придушеного звуку, що виявляються то у вигляді чогось на зразок замотаного в ганчір’я калатала, то сурмлення у повній одягом шафі.

Тривожно-лоскотну атмосферу мають і досить численні в «Адамі» вірші біографічного характеру, де ліричний герой або інші персонажі ніби замислено переповідають історії з життя. Приміром, зворушливий, але й екзистенційний випадок, коли хлопець-школяр надсилав дівчині, в яку був закоханий, анонімні конверти з листям усередині, а через рік вона зрозуміла, хто це робив, і на перерві висипала всі зібрані за цей час листочки йому на парту –

«Тоді я хотів убитися, а тепер собі думаю:

чому вона цілий рік громадила весь той

гербарій? Чому не викидала,

що вона в ньому читала?»

Отож, нова книжка Остапа Сливинського – зовсім непогана річ для короткого (менш, як п’ятдесят віршів), але вдумливого й естетичного насиченого читання. Явище, котре у контексті сучасної української поезії ніяк не проігноруєш.

Олег Коцарев