Щоб не плакати, сміялась, або Безжальний жаль Тетяни Малярчук

Таня Малярчук. Біографія випадкового чуда: роман. – Х. : Клуб Сімейного Дозвілля, 2012. – 240 с.

Напевне, є чимало книголюбів, які читають книжки з олівцем. Аби вчасно щось помітити, підкреслити, позначити… Прочитаний мною роман Тані Малярчук має чимало галочок, що свідчать про влучні фрази, підкреслених речень, що передають характерні ознаки головних героїв та нашого сьогодення, а ще – скорочення на полях, приміром, «пробл», себто актуальна проблема, і навіть болючі зойки «жах!», «капець!», «цинічно». Бо це те, чого неможливо читати спокійно, укрившись теплим пледом, ліпше запастися чаєм із мелісою та чебрецем. Видалося, що «Біографія випадкового чуда» – це те найприкріше, найболючіше, найаморальніше, що відбувається в Україні з людьми, і що письменниця зібрала в одному творі, під однією обкладинкою. Саме тому цей роман нелегкий, хоч написаний аж надто простою мовою. Бо це той випадок, коли жаль, який мучить автора, а відтак читача, подано безжально.

Під час презентації новинки Таня Малярчук і справді запевняла, що ця книжка для неї – смішна і весела, мовляв, не розумію, чому інші бачать у ній стільки трагізму. «Я вважаю її саркастичною, бо це карикатура на постсовкове суспільство, висміювання реальності», – додала. Проте більше скидається на те, що письменниця, яка ось уже кілька літ живе за кордоном і може порівняти тамтешнє життя з українським, як у тому вірші, – щоб не плакати, сміялась. Бо її роман – печальний, безнадійний, ба навіть холодний, від чого й розгулює по шкірі мороз…

А, може, й час вже прочитати про себе ось так прямо й без прикрас? Скинути окуляри й побачити все?..

Про «холод» свідчать навіть описи героїв із «Біографії випадкового чуда». Чи не кожен має якісь вади. Вже на другій сторінці роману про головну героїню Лєну читаємо: «бути дурною – це єдине, чого вона все життя намагалася уникнути і чого не уникла». У садочку дівчину виховувала Велика Гуля, яка обдаровувала дітей «очевидною брехнею». У школі Лєна часто навідувалася до завідувачки шкільної теплиці баби Ліди, яка була «з однією ногою» і з «плином часу стала схожа на добру Бабу-Ягу». Училищна товаришка Лєни Василина-мені-по-барабану «виглядала як шафа з одягом, два метри в усі боки». А свою найліпшу подружку Лєна звала Псом і саме ця невдаха, яка вийшла заміж за релігійного фанатика, що винайшов для дружини «ноу-хау – всю ніч тримати над головою на витягнутих руках старі вхідні двері», стала фатальною у житті головної героїні. Крім цього, знайомимося із Женею, одержимою любов’ю до дітей безпросвітною селянкою. «Її син Микола, жорстоке недорозвинене казаноподібне хамло, лежав на ліжку і цмулив з горла горілку. Женя при цьому підносила йому до рота вареники з картоплею і він кидався варениками їй у лице». Жах! Бо хіба ні? Відтак онука морила Женю голодом, тому жінка харчувалася тим, що давали сусіди, але навіть це вона не доїдала, а «складала в торбинку і щотижня возила Микольцеві в тюрму». Капець! Бо хіба ні?! Не перебільшу, якщо скажу, що серце розривалося, коли читала про п’ятирічного хлопчика, якого батько так побив, що йому ампутували руки. І це дитя прохало: «Тату, я більше не буду вирізати зі скатертини квіти, тільки верни мені руки». Це якраз не комічна реальність, а трагічність і гіркота українського існування.

Лєна, яка впродовж роману вірила в чудо, хотіла самотужки творити чудеса й домагалася правди, «тренуючись на бездомних собаках», а відтак боролася за банальне право подруги-інваліда на візок, аби не носити її на руках, потерпіла фіаско. Бо «бувають такі люди, які ненавидять просто так», бо «якщо не можна красти у держави, то треба красти одні в одних», бо «бідний народ – страшний», бо наші «закони й права заперечують одні одних», бо «стільки чудесного на світі, а ми якісь такі черстві й жорстокі», бо «де в Україні штампують таких бездушних лицемірів?», бо, бо, бо… І якщо це все прийняти близько до серця й намагатися виправити, то психіатрична лікарня – неминуча. І тільки там, певне, можна навчитися літати (про що мріяла й чого досягнула Лєна), щоби зникнути й забутися, або почати творити дива…

Цей роман непросто буде читати людям із вразливою сентиментальною натурою. І тим, хто чекає на якусь «лавсторі», теж не припаде до смаку. Але він буде цікавий усім уважним та небайдужим. Бо на них чекає вельми несподівана розв’язка твору, який із першої сторінки до болю шпигує. Кажуть, у наш час це зайвим не буває. Однак якби ж-то роман прочитали ті, хто побачить у ньому себе, такого ж безсердечного, пропащого, – і собі зойкнув та оглянувся довкола! Але хіба такі взагалі читають?

Жанна Ккява

Придбати цю книгу в інтернет-магазині «ВСІ КНИГИ».