А Єрофеєв-то голий!

Віктор Єрофеєв Хороший Сталін. — Л.: ВНТЛ-Класика, 2006. — 344 с.

Увага, увага, зараз пан Єрофеєв почне оголюватися! Причому, як і належить старому негіднику, піонеру серед російських літературних хуліганів — почне із спіднього… Оголення відбувається у його відносно новому й нещодавно виданому в українському перекладі автобіографічному романі «Хороший Сталін». Тож, присутні, дивіться уважніше або швидше затуляйте очі — кому що до вподоби. І, будь ласка, усі, хто має слабкі нерви, залиште аудиторію, бо ж, хоча й розпочинає Єрофеєв свій літературний стриптиз із дитинства, воно в нього саме таке, яке б мріяв описувати у своїх наукових працях один австрійський дядечко-психоаналітик. Ну, а чим далі в ліс, то, самі знаєте, що зазвичай трапляється.
Здавалося б, Віктор Єрофеєв як російський письменник уже давно відбувся, і все в нього, як у людей, тобто як у інших сучасних письменників: і сварити його люблять, і філософське підґрунтя його творів за чаркою обговорюють… Але ж ні, авторові мало, і він знову за старе: некоректні висловлювання, інтимні подробиці, від яких явно можна було утриматися, ну, і, як водиться, кілька камінців у город політиків. Так, якщо в «Русской красавице» і «Жизни с идиотом» літератори — чи з перепою, чи з великого розуму — угледіли в Єрофеєвських героях відомих політичних діячів СРСР: Брєжнєва і самого Володимира Ілліча, — то в новому романі Віктор зазіхнув на «ікону» багатьох маразмуючих бабць — Сталіна.
Віктор Єрофеєв так і назвав свій новий роман — «Хороший Сталін», а самого Йосипа Віссаріоновича ввів у другорядні герої, а чи в декорації. У центрі книги — складні сімейні стосунки Єрофеєвих, оповідь про те, як невдячний молодий дисидент, радянський «хлопчик‑мажор», амбіційний, прозахідний письменник Віктор Єрофеєв руйнує кар’єру батька — відданого партійця.
Єрофеєв, притрушуючи голову попелом, кожні двадцять сторінок повторює, що він батьковбивця, нагадуючи про те, як виданням скандального безцензурного альманаху «Метрополь» фактично згубив батькову дипломатичну кар’єру і «народився» як молодий письменник. Проте часті повтори фраз на кшталт «врешті-решт, я вбив свого батька…» здаються черговими привітами, які автор передає Федору Михайловичу (Достоєвському), — без цього, схоже, не обходиться жоден твір Єрофеєва. «Хороший Сталін» навіть видається такою собі модною кавер-версією на «Братів Карамазових», де головна проблема та ж сама — докучливий самоаналіз «батьковбивці». Ось тільки замість Альоші, Миті та Івана — Віктор Єрофеєв, іще раз Віктор Єрофеєв і ще один Віктор Єрофеєв. Нічого не поробиш, такі вимоги часу, зрештою, постпостмодерн надворі, і героїв забагато не потрібно — думок, якими сповнений сам автор, може вистачити на всіх. Тож Віктор на 340 сторінках і кається, і кричить про вбивство, і критикує себе, і просить вибачення у найголовнішого читача — батька, якому вже, до речі, за восьмий десяток.
І насамкінець, повертаючись до дитинства й австрійського дядечка: у «Хорошому Сталіні» Єрофеєв стверджує, що навіть розмовляти почав майже з інцесту (як би це культурніше написати) — із імпровізованого мінету у виконанні три-чотириюрідної сестрички… Отож, із чого почав говорити, про те й досі говорить-балакає, іноді спиняючись, щоб написати черговий скандальний бестселер.

Іра Татаренко.