Спроба не почервоніти…

Оксана Луцишина Не червоніючи: Новели. – К.: Факт, 2007. – 120 с.

…навряд чи вдасться. Бо сторінками збірки «Не червоніючи» впевнено крокує сюрреалізм, втілюючись у сни та видіння, марева та страхи, – а сни, як відомо, безсоромні, й Фройду карти в руки, щоб їх тлумачити. Бо Оксана Луцишина витягує на світ Божий найінтимніше – не тупість тваринного злягання, а найглибші закутки, схованки тіла й душі. Бо разом із тим усім борсаються у новелах, наче клубок змій, гидь самовикриття, жорстокість егоїзму, відчуття безсенсовності існування – а кому ж приємно читати про ті жахи, які переважно виганяємо поза буденність?
Тематика збірки не є несподіваною чи оригінальною. Узагальнюючи: про жіноцтво, із феміністичним присмаком. Про сумну жіночу долю в шлюбі з некоханим, в шлюбі з колись коханим, не в шлюбі, але з дитиною; про втечу із сім’ї, втечу з провінційної затхлості колись славетних містечок у мегаполіси – по цей та той бік Атлантики; про самогубство та істерику; власне, про жіночність, яку ще треба в собі знайти.
Десять творів збірки «Не червоніючи» не є новелами в класичному розумінні терміну. Бо цей жанр потребує дії та несподіваної розв’язки, а в текстах Оксани Луцишиної – розмитість колізій, кульмінація чітко не локалізується. Тож можна радше вести мову про рефлексійне перетікання внутрішнього сюжету, акцентування не на подіях, а на їх сприйнятті.
Героїні «не-новел» викликають химерний клубок емоцій, проте ніяк не співчуття, симпатію або прагнення шукати аналогій із собою. Адже ці жінки найчастіше позбавлені почуття, котре прийнято вважати рушійною силою жіночої душі. Вони не люблять ані своїх матерів («Довгий-довгий біг»), ані дітей («Дитя омріяне»), ані чоловіків («Анатомія огиди»), ані коханців («Менада Магдалина»). Єдине оповідання, пронизане гострим відчуттям обожнення, – це «Любий таточко» – і знову згадується Фройд… Але от що характерно: жінки завжди постають сильнішими за чоловіків. І донька із «Любого таточка», і дружина із «Цвіркуна» мають покровительські нотки в голосі, оповідаючи про поневіряння своїх бідолах – нібито сильнішої половини людства. Емоційні грані, на яких балансують жінки із «Не червоніючи», будуючи стосунки з протилежною статтю, – огида, жалість та нерозуміння.
Якщо шукати певні стильові чи сюжеті аналогії, спадає на згадку Сартр (із заколупуванням в анатомію огиди), Камю (із екзистенційними пошуками виходу з відстороненості), Жадан (зображення пізньосовкового життя на периферії України – в Жадана Схід, у Луцишиної – Захід)… Перелік явно не вичерпаний – тим більше, що авторка весь час проводить паралелі з іншими письменниками: як-то Пруст чи Горький.
Не соромлячись викривати найгидкіше, і тому подеколи перегинаючи палку (хочеться сказати «не вірю», наприклад, новелі «Анемони»), Оксана Луцишина все ж витягає загальний рівень до дуже пристойного. І, як на мене, не в останню чергу завдяки сприйняттю жіночності: «…у Дарі встигала прокинутися ця відсторонена цікавість до свого тіла, яке, відай, живе і жило власним життям… вона бачила його зараз великим, навіть дещо монументальним, воно заступало собою і море, і повітря, і простір…» Саме через пізнання своєї жіночої сутності вчаться не червоніти від хибного сорому героїні новел.

Віта Левицька.