Пра шо сайт, Гігз?

Женя Галяс. Пісьма братана. – К.: Буква і цифра, 2006. – 324 с.

Третій проект веселого видавництва «Буква і Цифра». Продано вже 1 000 000 копій! Для учнів середніх та професійно-технічних навчальних закладів. Оригінальна закладка у вигляді шнурівки від кросівка. Нецензурна лексика. Трансліт. Автор… Автор? 

Автор помер. Не в сенсі Женя Галяс, 1987 року народження, який живе та здравствує в Києві на спальному районі Відрадний і про своє життя-буття розповідає, а Автор як літературна функція, який в Україні досі зринає в шкільних творах і відповідально щось «хоче сказати». Хто насправді клацав по клавіатурі, творячи «Пісьма», ви навряд чи дізнаєтесь, а що він «хотів сказати», – не дізнаєтесь точно. Особисто для мене постмодернізм у сучукрліті починається саме з цієї книжки.

 

 

Ми – «культурні» люди – знаємо, що на районах живуть гопники. Там вони тусуються, мають свої панятія і атдихають нє в абіду. Ми говоримо про них, як про Інших – окремішня культура, незрозуміла й агресивна, що викликає сміх, страх і захват. Вироблена пацанами стилістика у своїй цілісності приваблює творчу молодь, що вживає її для опису життя, «яким воно є» (достатньо згадати «Поклоніння ящірці» Любка Дереша чи «Пацики» Анатолія Дністрового). Інколи ця матриця стає основою гіперреалістичної прози, на кшталт Владіміра Козлова («Гопнікі»). Власне на порівнянні з продуктом Козлова добре простежується, що «Пісьма братана» не є ні оспівуванням гопівської субкультури, ні паразитуванням на жорсткій тематиці, ні спробою виїхати на молодіжному сленгу. Про гопників тут говорять не так сюжетні колізії, як сама структура тексту (манера будувати оповідь, повтори, акценти на дрібних деталях та блискучі мовні ігри, вибудовані на основі пацанячого арго).

 

Мова є і найбільшою пасткою книжки – перечіпляючись попервах за пересипаний матюками український трансліт київського російськомовного «базару», лише підготований/незакомплексований/терплячий читач пройде далі й оцінить блискучість сюжетів та почуття гумору автора (справжнього, а не ліричного героя). «Пісьма» – хороший приклад постмодерної гри зі стилістикою (логічним продовженням якої є ігри з авторством), яка переростає в нищівну іронію та критику навколишньої дійсності засобами цієї самої дійсності.

 

Сюжетна канва кожного листа, починаючись зі скрупульозного опису побуту братана, чіпляється за непримітну подію й закінчується якоюсь фантастикою або абсурдом. Цей абсурд – не маячня обкуреного пацана, а видива, які приходять з маскульту навколо. «Пісьма братана» подібні до телевізора, на якому перемикають канали: екран спалахує знайомими картинками, забиває голову купою непотрібних одноманітних слів настільки, що коли стається щось насправді незвичайне (клоуни-рональди кохаються в макдональдсівському туалеті), це сприймається як рядова подія в загалом безглуздому світі видив. І братан, як справжній філософ, реагує на конкретні речі – куди дивляться працівники «Макдональдсу», що допускають таке неподобство?

 

Ксенія Терещенко