Безіменні коханці

Марґеріт Дюрас. Коханець / Пер. з фр. Романа Осадчука. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2009. – 128 с. – («Доросла серія»)

Щойно ми запитуємо: яка ж вона, справжня любов, – нас відсилають до першого послання святого Павла, де сказано, що любов довготерпить, милосердствує і не питає зайвого. Однак Біблія дуже обачна стосовно тілесного кохання, як і до пристрасті, що межує із ненавистю. Адже Книга Книг не пише, що справдешнє кохання байдуже до імен. Що справдешнє кохання не зважає на те, скільки нам років і який у нас колір шкіри, скільки заробляють наші батьки. Що любов не обов’язково послуговується словами, як старозавітне кохання в «Пісні пісень»… Адже натомість існує мова тіла.

 

Про таке кохання можна говорити тільки особливим синтаксисом і особливою лексикою. І світ, здається, давно переконався, що ідеальна мова кохання і коханців – французька. Отож, відома французька письменниця, драматург і режисер Марґеріт Дюрас змогла опанувати граматику кохання, описавши його силу зовсім не багатьма словами, без складних зворотів і зайвого орнаменталізму.

 

Її великою мірою автобіографічна повість «Коханець», удостоєна Ґонкурівської премії 1984-го року, вся мовби зіткана з почуття, із пристрасті й надзвичайного еротизму. І, як це буває з найдужчою пристрастю, книжку ковтаєш (чи тебе ковтає книжка?) повністю за якихось кілька годин. Трохи більше, ніж триває знаменитий однойменний фільм 1992-го року, знятий культовим режисером Жаном-Жаком Анно й удостоєний кількох престижних премій.

 

У «Коханці» немає імен, окрім другорядних. Є п’ятнадцятирічна біла дівчинка в чоловічому капелюсі з грубою чорною стрічкою, в мішкуватій сукні й золотистих черевичках, є удвічі старший за неї коханець, «мужчина з Шолена» – багатий китаєць, розпещений Парижем, є сувора мати дівчинки і двоє її братів. Також є нестерпний часопростір – надміру спекотний Сайґон, французька колонія в Індокитаї міжвоєнного періоду. І ще є позбавлені пафосу трагедії – у кожного свої: історія кохання з першого погляду й назавжди, історія ненависті, смерті й війни, вічні шекспірівські трагедії неможливого кохання… Зрештою, саме ця відсутність пафосу і «сльозогінності» подібного штибу літератури пронизує читача найбільше, вражаючи його силою чуття й правдивістю образів, над якими не тяжіє всюдисущий Автор.

 

Гадаю, комусь ця історія може видатися огидною. Особливо тим, хто вважає збоченням бездоганно написаний роман Владіміра Набокова «Лоліта». А хтось побачить у «Коханці» позбавлену сорому й страху сповідь сімдесятирічної жінки, жінки, яка звикла все у своєму житті робити наперекір соціуму, опираючись буденності й гомогенності людського існування. Хоча, цілком можливо, що насправді це повість-вибачення або ж запізніле освідчення в коханні безіменному «мужчині з Шолену». Терпке й подеколи пікантне, проте напрочуд вишукане освідчення й вибачення. Зрештою, як і все, що роблять французи… Справді, так кохати і так писати вміють тільки вони.

Ольга Бедрик