КОЛИ З ПОХМІЛЛЯ ЗАДЗВОНИВ ТЕЛЕФОН…

Пиркало С. Не думай про червоне. – К: «Факт». – 2004. – 360 с.

Якби проводився чемпіонат світу серед книжок, герої яких випили найбільше алкогольних напоїв, книга Світлани Пиркало «Не думай про червоне», напевно, була б серед призерів. Що вже казати, коли в цьому романі навіть у телефонів похмілля, а вони в такому стані ще й примудряються дзвонити. Принаймні,  фразу «Не люблю, коли з похмілля дзвонить телефон» можна зрозуміти саме так. Отже, алкоголь у всіх його проявах: пиво, ель, горілка, вино і т.д. – є головним героєм твору. І це, скажу я вам, зовсім непогано. Навпаки, такий персонаж додає твору своєрідного шарму, оригінальності, гумору.

 

Рука об руку із головним героєм йшла сторінками роману героїня другого плану – Пауліна Стопудів. У вільний від споживання алкоголю час дівчина мріяла про свого коханого. Саме заради нього залишила своє тепленьке насиджене гніздечко у Києві й вирушила на Туманний Альбіон. Коханий же – американський саксофоніст – не дуже-то поспішав до своєї української коханки, бо вже мав дружину в  рідній Америці. Скажіть, як після цього бідній Пауліні не забухать? Саме так палка українська дівчина й почала зраджувати американцю з нашим головним героєм. Щоправда, були такі щасливі моменти, коли вони розважалися утрьох. А наприкінці твору перед нами постає майже коелієвське питання: «Чи варто було їхати Бог знає куди, щоб знайти своє щастя? Воно ж, можливо, знаходилось у тебе під носом?»,  – своє, рідне, таке близьке і зрозуміле. Чи  потрібно його міняти на американське, навіть із саксофоном на додачу? 

 

Друга сюжетна лінія – побіжна, дещо документальна. Вона розповідає про побут англійських аборигенів і адаптацію культурно розвиненої східноєвропейської людини у «примітивному» буржуйському суспільстві. Завдяки Пауліні ми знайомимося з багатьма цікавими людьми. Дуже кумедним є хазяїн її квартири в Лондоні – старий єврей (одночасно антисеміт), що страшенно не любить негрів і постійно чваниться. А чого вартий давній приятель нашої героїні  – життєрадісний гомосексуаліст, який полонив серця всіх своїх англійських колег (чи то однодумців, чи то «братів по вірі»?)! Хоча у творі зустрічаються і персонажі, доля яких склалася більше ніж нещасливо. Слід згадати колишню однокласницю Пауліни Оксану, яка захворіла на СНІД, або англійського репортера Томі, в образі якого вгадується відомий український репортер Тарас Процюк, що трагічно загинув в Іраку.

 

Отож, твір читається, як цікава публіцистична стаття. Але є таке собі «але». Прочитавши публіцистичну статтю, ми вже на наступний день не будемо пам’ятати, про що в ній ішлося. А от роман Світлани Пиркало спонукатиме до багатьох доволі серйозних міркувань. І не лише про кохання, а й про місце ВІЛ-інфікованої людини в суспільстві, про те, заради чого гинуть журналісти, про жахи життя з наркоманами і т.д. Так, не приколом єдиним… Дуже вже не хотілося згадувати про невеселу реальність, яка одразу дає про себе знати, щойно виходиш зі стану алкогольного сп’яніння, але ці моменти вперто вчепилися в мозок.

 

Зовні доволі простий роман виявився не таким вже й простим. За легеньким сюжетом і побутовими розповідями сховався неабиякий зміст. Просто потрібно протверезіти, щоб зрозуміти його.

 

Олександр ЧАЛИЙ