Літературні розіграші

Літературна містифікація виникла, певно, разом із літературою. У різні часи ставлення до цього явища було різним. На початку нашої ери підробка була окремим літературним жанром, що допомагав вирішувати складні проблеми стилю. У ІІІ ст. у Франції навіть існували школи цього жанру. «Зручною» для містифікаторів була доба Середньовіччя, де поняття авторства взагалі не існувало, тож переробка й дописування чужих творів були звичними явищами. В епоху Ренесансу теж з’явилося багато підробок: «відшукували» втрачені поеми Катула, сатири Ювенала, промови Цицерона, історичні праці Ксенофонта й Плутарха. Проте ці містифікації були радше нормою тодішньої доби. Нова потужна хвиля містифікацій виникла приблизно у XVIII ст., коли загострилася увага до національного коріння. Звісно, містифікацій безліч, однак ДЧ би хотів ознайомити вас із найвідомішими, ба навіть тими, які свого часу вплинули на історію.


«Слово о полку Ігоревім» – містифікація?

 

Однією з найвідоміших підробок, що вже стала хрестоматійним прикладом і дала поштовх хвилі містифікацій, є «Поеми Оссіана», написані вчителем Джеймсом Макферсоном. Мало хто знає, що автор геніальної підробки ґельського фольклору, автентичність якої авторитетні вчені захищали навіть через сто років після опублікування, насправді був письменником-невдахою. Незадовго до появи поезій Оссіана Макферсон видав абсолютно нездарну трагедію у шести піснях «Горець». Утім, наприкінці 1750-х рр. 23-річний учитель отримав доручення від Г’ю Блера – тогочасного «літературного гуру» Единбурга – зібрати ґельський фольклор. Відтак, за десять років побачили світ «Фрагменти поезії, зібраної в горах Шотландії та перекладеної з ґельської, або ерзької мови». Публікація мала надзвичайний успіх, і вже 1762-го року з’являється «стародавня епічна поема» «Фінгал», а через рік потому – ще одна «стародавня епічна поема» «Темора». Автором цих поем значиться шотландський бард Оссіан, який «жив» аж у ІІІ ст. Поема дуже сподобалася читачам, адже в часи, коли волелюбну Шотландію було приєднано до Англії, вона стверджувала шотландську ідентичність, честь і сміливість. Тому не дивно, що маючи беззаперечні докази фальсифікації й навіть зізнання самого Макферсона, багато критиків і далі відстоювали автентичність твору.

Цілком вірогідно, що в один ряд із «Поемами Оссіана» можна поставити й твір, що лоскоче нашу українську гордість, – «Слово о полку Ігоревім». Не так давно з’явилося дослідження американського славіста Едвара Кінана, який доводить, що «Слово…» – звичайнісінька підробка. Мовляв, не існує жодного документального підтвердження щодо існування оригіналу рукопису «Слова…», а всі заяви причетних осіб суперечать одна одній. Крім того, майже всі свідчення про рукопис дійшли до нас за посередництва однієї людини – душевнохворого Костянтина Калайдовича, тоді як до 1792-93-го рр. не було жодного вартого довіри опису оригіналу «Слова…». Відтак, учений стверджує, що «Слово…» написане не раніше серпня 1792-го року, а його справжній автор – провідний славіст свого часу Йозеф Домбровський, який приїхав до Росії саме в часи «оссіанства» й захоплення Тмутороканню. До того ж, сам текст містить величезну кількість темних місць – перекручених пасажів, недоречних «полонізмів» і «класицизмів», а значить – робить висновки Едвард Кінан – автор був добре обізнаний з передмодерними слов’янськими мовами й літературами, особливо старочеською. Та й наскрізні теми твору дуже «пасують» для доби Домбровського: засудження міжусобиць і чвар було актуальним на час поділів Польщі… Утім, наразі важко говорити про справедливість версії про фальсифікацію «Слова о полку Ігоревім». І навіть якщо «Слово…» насправді не є підробкою, то його віднайдення саме в часи «оссіанства» можна вважати дотепним жартом матінки-історії, яка вирішила перевірити нашу національну гідність. А вона в нас вочевидь таки є, адже більшість українських науковців досі не бажають відмовлятися від такого промовистого доказу стародавності нашої літератури.

«Національні поеми» часом бувають досить-таки корисними. Приміром, чеський філолог Вацлав Ганка вирішив за їх допомогою навчити своїх співгромадян любити й поважати батьківщину. 1819-го року він опублікував рукопис, нібито знайдений ним у підвалі старовинної церкви містечка Кралев Двор. Спеціалісти (причому незалежно один від одного) визнали, що вірші й сказання «про героїв давніх часів» є справжньою пам’яткою ХІІІ ст. Так несподівано виявилося, що чеський народ має славну історію й багату літературну традицію. Коли ж пізніше Ганка опублікував ще один рукопис – Зеленогорський, або ж «Любушин суд» – створений буцімто аж у ІХ ст. (тобто в часи, коли в інших слов’ян узагалі не було писемності!), чехи остаточно повірили у своє славне минуле. До слова, після цього Ганка «відкрив» ще багато текстів. З 1823-го року він працював бібліотекарем Національного чеського музею, і згодом там не лишилося жодного рукопису, до якого не був би причетний славнозвісний пан Вацлав! Він змінював тексти, вставляв слова, викреслював абзаци; він придумав цілу школу давніх художників, імена яких вписував ув оригінальні тексти. І хоча розкриття цієї містифікації супроводжувалося гучним скандалом, Ганка все одно посів одне з почесних місць серед національних героїв Чехії.

 

Як Меріме одурив Пушкіна, а Конан-Дойль – археологію

Славнозвісна містифікація Проспера Меріме почалася, сказати б, із невинного потягу до знань. Цікавлячись історією слов’ян, Меріме дуже хотів поїхати на схід, щоби ближче ознайомитися з місцевим колоритом. Але для цього – ясна річ – потрібні були гроші! І 24-річний автор вирішив, за його власними словами, «спочатку описати подорож, продати книгу, і потім витратити гонорар на перевірку своїх описів». Отож, озброївшись брошурою якогось французького консула, який хотів довести, що всі босняки «гордовиті свині», та «Подорожжю до Далмації» італійського абата, Меріме написав збірку пісень і 1827-го року видав їх під назвою «Ґузла». Аби ні в кого не виникло сумнівів, автор у передмові зазначив, буцімто, займаючись збиранням пісень «напівдиких» народів, він, за порадою друга, вирішив опублікувати їх у перекладі. При цьому, як і годиться, було подано докладну біографію співця-оповідача Іоакінфа Маглановича. У широкої публіки балади великого успіху не мали, а от у колі спеціалістів «Ґузла» була оцінена досить високо. Навіть Пушкін повівся на містифікацію, переклавши одинадцять пісень для свого збірника «Пісні західних слов’ян». Із цього приводу Меріме писав ув одному з листів: «Передайте Пушкіну мої вибачення. Я гордий і разом з тим мені соромно, що я надурив його».

А менш ніж за сторіччя, 1908-го року газети Англії облетіла сенсаційна звістка: під час розкопок у маєтку адвоката Річарда Деусона поблизу містечка Пілтдаун було знайдено череп доісторичної людини, що доповнює ланцюжок еволюції від мавпи аж до людини. «Пілтдаунський череп» став сенсацією в науковому світі, про нього з’являлися численні статті й монографії. І тільки в 50-х рр. ХХ ст. після рентгенологічного й хімічного аналізів «пілтдаунський череп» було визнано фальшивкою! На думку експертів, із науковцями «пожартував» спеціаліст дуже високої кваліфікації. І вже зовсім нещодавно світові відкрилося ім’я цього «спеціаліста» – ним був не абихто, а всесвітньо відомий автор Шерлока Холмса! Усе почалося з того, що адвокат і археолог-аматор Річард Деусон недобре відгукнувся про романи свого сусіда Артура Конан-Дойля. Письменник вирішив помститися. Він придбав у знайомої, власниці антикварного магазину, череп із давньоримської гробниці й «допасував» до нього щелепи орангутанга. Обробивши витвір хімікатами для «старовинності», Дойль закопав свій сюрприз прямісінько на місці розкопок Деусона. Сам «месник» не очікував такого ефекту від свого жарту, тому заявити про фальсифікацію публічно не схотів або ж не наважився, натомість записав у щоденнику: «Замість того, щоб скинути невігласів у яму їхнього невігластва, я власноруч закопав там науку».

Не всі жарти смішні

   

Водночас деякі містифікації ніяк не назвеш невинною грою. Яскравий приклад – випадок із англійським поетом Томасом Чаттертоном, який «створив» образ середньовічного монаха Томаса Роулі й приписав йому ряд поем. Ще у 12-річному віці хлопчик оголосив своїм шкільним друзям, що знайшов у редкліфській церкві багато старовинних рукописів. А потім він надіслав Горесові Ворполю уривок поеми про середньовічного живописця Еффліма, написаний на справжньому пергаменті староанглійською мовою. Спочатку Ворполь нічого не запідозрив, однак після другого уривку в нього виникли сумніви (саме в цей час суспільна думка все більше схилялася до «містифікаційної версії» «Пісень Оссіана»). Після того, як 1770-го року містифікацію було розвінчано, 18-річний Чаттертон отруївся, лишившись для покоління романтиків культовою постаттю «невизнаного генія».

Звісно, містифікацій тільки в історії літератури значно більше. Справедливо виникає питання: навіщо? Найчастіше літературні містифікації виникають у переломні для літературної й суспільної думки епохи – щоб підтримати національний дух, як-от «національні поеми». Утім, їхня поява також тісно пов’язана з модою. Тому, хоча нам і здається, що в епоху тотального панування Інформації таємницям сховатися ніде, існує велика вірогідність, що найбільше загадок нащадки виявлять саме в нашому часі. Скажімо, як бути з іще однією «темною плямою» нашої історії – «Велесовою книгою»? Або, зрештою, хто такий Еґон Альт із останнього роману Юрія Андруховича?

Наталя Жищенко