Сам писав, сам продав…

            
Їх можна знайти на кожній книжковій виставці. Вони займають пластикові столики на непрестижних місцях біля входів-виходів або, ближче до вечора, захоплюють вільні стенди видавництв. Вони ходять із книжками по залу, продають їх із-під поли, дарують, несподівано вигулькуючи посеред читацького трафіку. Їм допомагають дружини та діти. І їх не лякає конкуренція та економічна криза, адже в житті звикли покладатись переважно на власні сили. На Київському весняному книжковому ярмарку “Медвін” ми розпитали ентузіастів-індивідуалістів книжкової справи про те, що змушує їх самостійно торувати шлях до читача і які вигоди вони з цього мають.

 

Категорію “сам собі книжник” складає доволі строката публіка. Серед неї багато науковців та поетів, редакторів та журналістів на пенсії. Хтось друкує книжку самотужки, хтось – замовляє видавництву, але потім розповсюджує самостійно. Вони можуть довго і самовіддано спілкуватися з кожним зацікавленим, адже знають про книгу і автора все. Їхня літературна творчість та дослідницька діяльність часто доволі своєрідні, а мотивація зазвичай лежить поза сферою матеріальних інтересів.

 

 

Станіслав Губерначук традиційно займає місце за столиком на першому поверсі експоцентру «Спортивний». Філолог за фахом, він є автором книжок «Трипілля і українська мова», «Скарби трипільської доби в українських географічних назвах та іменах особових». «Наскільки ця справа вигідна для мене? Вигідна, бо маю від неї велике задоволення – я знайшов те, що хотів знайти. Коли ще вчився, мав ідею дослідити походження української мови, але тоді, за радянської влади, ця тема була закритою. Та й досі прадавність української мови не визнається офіційними науковцями. А я завжди прагнув віднайти оці її корені. І вже стільки нашукав, що можна ще одну книгу писати. А зараз маю можливість це видати. Так, маю вже три мовознавчих збірки, країнознавчу, збірку історичних оповідань та купу публікацій в Інтернеті. Я пишу тому, що шукаю сам для себе істину. А потім вже думаю, де книгу видати. Коли робив першу, позичив у знайомих 300 доларів. Це було 10 чи 15 років тому. Із другою допомогли діти. Потім я отримав відзнаку на книжковій виставці, мене нагородили золотим годинником, і на наступну книжку дала гроші Київська міська адміністрація, а видала Національна академія наук. Книжки розповсюджую сам, мушу продавати, щоб мати хоч якусь копійку. Читач сам на мене йде, люди мене шукають, беруть книжки на реалізацію. На виставках буваю тільки в Києві, а так книжки можна знайти у столичних книгарнях – «Науковій думці», «Академкнизі», «Сяйві», а також у Львові та Одесі. Даю книжки у центральні та районні бібліотеки. Також багато ходжу в університети, коледжі – мене часто запрошують. Ось був у радіотехнічному коледжі, розповідав про походження української мови, – так там відразу купили 25 книжок. Студентам цікаво».

 

 

 

Поряд – столик колеги по науковій діяльності в царині історії та мовознавчих досліджень – наукового співробітника Інституту українознавства Сергія Наливайка. Тут представлені видання «Етнічна історія Давньої України», «Тисяча найновіших тлумачень давніх українських назв, імен, прізвищ, термінів і понять». Цього дня на виставці його книжки продавала дружина Олена, яка розповіла, що вони співпрацюють із видавництвом «Просвіта», де замовляють книжки за власний кошт. Почувши минулого року про Львівський форум, вирішили поїхати туди продавати книжки. Перший досвід виявився вдалим та й навіть вигідним, тому зараз вони тут. Цю діяльність подружжя розуміє як власний проект, адже пропонує оригінальний продукт, новий погляд на історію, культуру, міфологію, якому нема аналогів. Тому вони готові працювати далі.

 

 

 

На другому поверсі біля входу до центральної зали на столику зі своїми книгами розташувався Євген Антощук – засновник Української школи ейдетики «Мнемозина». На його стенді – розкритий дипломат із рекламою школи та методики («Память, уява, увага, творче мислення!»), а також численні посібники власного авторства. «Українська школа ейдетики – це я. Я цим займаюсь із 1990 року, коли привіз цю технологію в Україну. Зараз маю власну унікальну методику з розвитку пам’яті і вчу нею користуватись для того, щоб жити швидше, яскравіше та приємніше. Я сам пишу посібники, сам оплачую їх випуск, сам розповсюджую. Це дійсно трошечки вигідно, бо допомагає людям. Але якщо все робиш самостійно, то це іноді важко, адже займає багато часу. Іноді я замовляю книжки видавництву, але сам беру активну участь у видавничому процесі. Вважаю, що це дуже важливо і потрібно. Зараз я вже навчив більше трьох тисяч осіб, відбулися чотири міжнародні конференції з ейдетики. Це – найбільша справа мого життя».

 

 

 

Поряд із Євгеном Антощуком ним ближче до вечора зявляється зворушлива жіночка з імпровізованим стендом, зробленим зі стільця та рукописного плакату: «Хто любить тварин – сюди!» Не менш зворушливою є й назва її книжки – «Братики менші. Цікаві розповіді про тварин і птахів». Це – Надія Кошара. «Я журналістка, письменник, свого часу – університетський викладач. Працювала в РАТАУ, в закордонній редакції. Була літературним редактором “Робітничої газети”. Зараз я на пенсії, пишу книжки. Писати почала з восьми років, і спочатку то була поезія. Останнім часом пишу про тварин і птахів – як вони вчать нас, людей. Колись, наприклад, я була свідком того, як соловей правив у Першотравневому парку музику Паганіні, яку там виконував симфонічний оркестр. Потім почала збирати подібні випадки. Це враження за весь мій вік. В молодості я побувала на Памірі, в тайзі, Середній Азії, подорожувала Україною. Зараз вийшла вже восьма моя книжка. На першу я чотири роки збирала гроші. Відкладала з пенсії, коли вона була ще 70 гривень, а сама нічого не мала – ні холодильника, ні телевізора. Тоді в мене був тираж 500 примірників, а зараз – уже тисяча, бо знайшовся спонсор. Але вважаю, це теж небагато. Я сама укладаю книги, сама редагую – тут проблем нема, бо я тривалий час працювала літературним редактором. Проблема в тому, що нема де їх продавати. Зараз я продаю в Києві на виставках і – коли дозволяє здоровя – в Будинку вчителя. Люди підходять, питають, коли буде наступна книжка, адже попередні вже розкуплені. Всім дуже подобається. Вже маю матеріал на наступну книжку».

 

 

 

Також на другому поверсі свої книжки представляють поети. Поет Олександр Високий разом із дружиною продає – а більше роздає (бо «любов не продається») – свою нову збірку ліричних поезій у романтичній обкладинці кольору фуксії. Розповідає, що має вже 10 книжок, готує нову. Намагається їздити по всіх виставках, адже це єдина можливість розповсюдити книжку, крім як по знайомих-друзях. Усі видає власним коштом, сам замовляє і контролює верстку й дизайн, готує до друку. Наклад нової книги – 10 000 екземплярів. Підрахувавши, що коли роздавати по 10 книжок на день, на це піде біля двох років, Олександр вирішив плідно попрацювати на виставці. Він каже, що роздав вже майже третину накладу, а продав лише 10 книжок. Та головне для нього – не матеріальна вигода, а щоб книга йшла до людей. Адже у власній творчості поет намагається дати орієнтири добра та любові, яких так бракує в сучасному світі.

 

 

 

Поетка Віра Мартеніна розповідає, що в неї вже на другий день виставки купили майже всю друковану продукцію. Вона є автором двох книжок: перша вийшла ще 2006-го, друга – цього року. «Я сама все роблю. Працювала редактором, зараз на пенсії, підробляю екскурсоводом. На подібній виставці я вдруге. А взагалі – дарую свої книжки всім знайомим. Прибутку від них нема, бо навіть тут я більше дарую або роблю за принципом «хто скільки дасть», бо в людей грошей часто обмаль. А писати почала 1989 року, це я добре памятаю. Коли я написала перший вірш, то була хвора, ніхто до мене не приходив. Мені було навіть соромно попросити, щоб хтось приніс хліба. Вірші стали своєрідною допомогою від самої себе. Довго ховала свою творчість у стіл, і ось тільки тепер почала видавати книжки. Мені допомагають мої друзі. Пишу про кохання, а також філософську поезію та прозу».

 

 

 

Це, звичайно, лише деякі „самі собі книжники”, що приходять на книжкові ярмарки та в книгарні, пропонуючи продукцію власного виробництва. Вони легко розповсюджують наклади по 1000 і по 10 000 примірників, не скаржаться на економічні негаразди та неувагу читачів, на друк їм вистачає допомоги друзів та заощаджень із власної пенсії. Якщо ви відвідаєте черговий “Медвін”, то, напевне, побачите їх знову. І ці люди знову будуть готові довго розповідати вам про свою книжку. Бо таким є їхній шлях – до читача і до себе.

Мирослава Сапко