Про героїв і зрадників. Вічні сюжети в літературі

Як ми любимо повторювати: „Нове – це добре забуте старе”! Час – спіраль зі схожих подій, і влаштовано так невідомо ким, але відомо для чого: аби ми, люди, вчилися на помилках минулого. Зрозуміло, що вчені, помітивши цю закономірність, задумалися: а чи не розвивається література так само? Знайшли і докази – повторювані схеми, закладені в основу не одного, а багатьох не залежних одне від одного творів. І тут думки розділилися. Одні дослідники говорили, що таких схем близько 30, інші – що 40…

 

Не претендуючи на вичерпний огляд усіх вічних сюжетів (тим більше, що полеміка навколо цього питання триває й досі), зупинюся лише на деяких.

 
Відомий дослідник міфів Джозеф Кемпбел, автор наукового бестселера „Герой із тисячею облич”, узагалі вважав, що схема одна-однісінька. Цю схему, або вічний сюжет, учений окреслив як
пригоду героя: „Герой намагається вийти з буденного світу в край надприродного дива; там він здибується з легендарними силами і здобуває вирішальну перемогу; герой повертається з цієї загадкової пригоди, наділений силою обдаровувати благами своїх одноплемінців”. Отже, складається пригода з трьох частин: відторгнення – ініціація – повернення.

 

Приклади такого сюжету є, мабуть, у міфології кожного народу. Давньогрецький герой Прометей піднявся на Олімп, викрав у богів вогонь і спустився на землю. Ясон проплив поміж скелями, що сходяться, перехитрував дракона і забрав Золоте Руно. Опис труднощів героя на шляху до мети, на думку вченого, викладено і в традиційній легенді про Велику Боротьбу Будди та навіть у… Євангелії. Чи не всі найяскравіші модифікації пригоди героя – від стародавніх міфів через романи Дюма аж до новорічної кінострічки „Іронія долі” – зібрав відомий письменник-фантаст Михайло Успенський у трилогії „Пригоди Жихаря”, вочевидь, також побудованій на цьому вічному сюжеті.

 

Класичною пригодою героя є Поттеріана Джоан Роулінг: і всі сім томів як нерозривне ціле, і кожна книжка окремо. Можливо, в цьому й секрет популярності книжок Роулінг – у належності до вічних сюжетів.

 

До вічних сюжетів, окрім пригоди героя, дослідники зараховують ще й додаткові. Наприклад, прозріння. Тут, у першу чергу, варто згадати апостола Павла і короля Ліра, який під кінець п’єси, позбавившись усього, врешті-решт зрозумів, яка з доньок була йому насправді відданою. Можна згадати і нашого класика Тараса Шевченка з його поемою „Неофіти”, герой якої перетворюється з запеклого язичника на щирого християнина і гине за віру.

 

Інший постійно відтворюваний сюжет – злочин і кара. І мова тут не лише про безсмертний однойменний твір Достоєвського. У християнській традиції сюжет бере свій початок від Адама та Єви, яких було покарано через непослух – вигнано з Едема. Далі були Каїн і Авель, історія яких, якщо вірити легендам, навіть на Місяці написана…

 

До речі, з Адамом та Євою пов’язаний ще один вічний сюжет – про втрачений рай. Едем люди проміняли на… яблуко. Атлантиду втопили, до того ж, разом із Кітеж-градом… Ой, скільки ми той рай втрачали, порахувати важко! Мабуть, стільки, скільки й зраджували.

 

Зрада і зрадники – наступний сюжет. Ізольда, скуштувавши чарівного напою, зраджує свого чоловіка, короля Марка, з його небожем Трістаном, володарка Камелота Гвіневра за спиною Артура крутить роман із Ланселотом. Прекрасна Єлена тікає від Менелая із царевичем Парісом, і через це починається безглузда десятилітня війна під стінами Трої. Цар Давид спокушається заміжньою Вірсавією. Дон Жуан спокушає дружину командора донну Анну, а жовнір Михайло – іншу Анну, яка колись мала стати його дружиною, проте вийшла за Миколу. Невловний Олекса Довбуш залишився би живим, якби не ходив ночами до заміжньої Дзвінки. Та що говорити – увімкніть телевізор, трохи почекайте – і ви побачите, що зрада – чи не найпопулярніший сюжет, особливо якщо вона подружня. А буває й інша – коли учень, отримавши тридцять срібняків, цілує свого вчителя, щоб сторожа знала, кого потрібно хапати…

 

Цілком протилежний вічний сюжет – вірність. Пенелопа, пообіцявши, що вийде заміж удруге, коли буде готовий килим, удень тче його, а вночі розпускає. І таки дотягує до прибуття Одіссея. „Я ніколи тебе не забуду, я ніколи тебе не побачу”, – співають герої рок-опери „Юнона та Авось”, що здобула приголомшливу славу в театральному світі. Юна Кончіта не стала нареченою іншого, хоч їй і не пощастило навіть так, як Пенелопі. А такі ж молоді Ромео та Джульєтта через вірність одне одному позбавили себе життя.

 

Зараз багато хто вважає такі вчинки безумством. А безумство, між іншим, також є вічним сюжетом. Усі знають казочку про Іванка-дурника, якому завжди щастило: і з розумною дружиною, і з батьківським спадком. Як такому не позаздриш? Хоча не менш відомим безмуцям Дон Кіхоту і князю Мишкіну заздрити чомусь не хочеться. Так само, як їм не хотілося повертатися у світ реальний.  

 

Інший популярний сюжет – це повстання. Повстання буває різним: як збройним рухом (Шевченкові „Гайдамаки”, „Тарасова ніч”, Франків „Захар Беркут”, „Хіба ревуть воли…” Панаса Мирного), так і духовним викликом, як у поезії Байрона. Як вдалим („Айвенго” Скотта), так і придушеним („Капітанська донька” Пушкіна). Але за суттю воно залишається тією ж пригодою героя, лише помноженою на сто, тисячу, мільйон. Або тлом для такої пригоди.

 

Здавалося б, вічні сюжети – це кістяк літератури, те, від чого можна відштовхуватися читачам і дослідникам. Але є теорії, за якими навіть їх можна поділити на складові, від яких начебто залежить вплив мистецтва на людину. Та це вже інша історія…  

 

Анна Шестак