Бійцівський клуб поетичного світу

Віднедавна українське мистецтво офіційно прийняло новаторську витівку американців – слем. Хоча з англійської слово slam перекладається як «грюкати», «ляскати», «ударяти», «критикувати», справжнім осердям цього явища є його візуальність: слем слід неодмінно і дивитися, і слухати.

 

Початок слему – «бійцівський клуб»

 

Поняття слему як поетично-показового змагання, котре оцінюють глядачі-судді, з’явилося у XX сторіччі. Офіційне місце народження слему ─ Чикаго (США). Часом народження цього мистецького явища вважається межа сімдесятих-вісімдесятих років минулого століття. Саме 1979 року Тед Беріген та Енн Волдмен провели поетичний турнір, особливістю якого були боксерські «обладунки» учасників. А вже наступного року поетичні змагання у форматі боксерського поєдинку організував Джером Салла. Під час читань до процесу легко міг долучатися будь-хто з присутніх.

 

Якось один не надто тверезий і розгніваний глядач замахнувся на Салла стільцем. Однак до бійки не дійшло ─ натомість було вирішено зійтися у десятираундному поетичному «бою», переможцем якого став Джером Салла. Він зізнався, що «поєдинок» не викликав негативу, а лише розважив. А до формату поетичного двобою додався новий елемент ─ словесна атака й поетичні «випади» (як у бік поета, так і глядача). Крім цього, Джером Салла з дружиною Елейн Екю також були причетними до започаткування слемівських поетичних змагань у далеко не поетичних тусівках: слухачами слемерів були відвідувачі барів, клубів, а також артисти й видавці…

 

Утім, «батьком» і протектором слему вважається Марк Сміт. Він став першим, хто замислився над збалансованим поєднанням поезії й артистичного виконання, і намагався перенести акцент на взаємини між поетом і глядачем, де глядач мав стати частиною перфоменсу – суддею. Саме Сміт започаткував з 1986 року регулярні поетичні слеми в Green Mill Jazz Club, до яких згодом доєднався й Салла. Так бешкетно-розважальний характер поетичних змагань з допустимою різкою словесною критикою і учасників, і публіки, також залученої в дійство, – витворили специфіку нового мистецького явища. Саме вона стала загальною в іншонаціональних освоєннях слему, зокрема – й українському.
Українському слему – два роки!

 

З приводу появи українського слему існують як мінімум дві версії: Сергій Жадан вважає, що йдеться про Харків, 1997 рік, тоді як Анатолій Ульянов говорить про Київ, 2006 рік. Офіційно український слем був «відформатований» і вперше проведений два роки тому. Відтоді він набув широкого розповсюдження, однак громадськість, на жаль, до слему як явища була не зовсім готова.

 

Відтак, аби продемонструвати любителям поезії нові тенденції, 2007 року було вирішено організувати спеціальний оберслем, який би ознайомив і учасників, і глядачів із правилами поетичного слему. Єдиним, що відрізняло оберслем від «щоденних» слемів, була наявність так званого Верховного комітету відбору й фільтрації, членами якого стали самі ж організатори – Сергій Жадан, Олександр Кабанов, Анатолій Ульянов. Кожен із них дотримувався власного критерію відбору: Кабанов – змісту поезії, Ульянов – артистичності виконання, Жадан – симбіозу двох попередніх рис, і тільки у фіналі право суду віддавалося публіці. У всіх інших слемах суд і відбір учасників здійснюють тільки глядачі. Решту слемівських правил було дотримано за американською традицією майже без змін: три тури (загальний, півфінал, фінал); кількість охочих у слемуванні першого туру не обмежена, у півфіналі їх, як правило, залишається четверо, у фіналі – двоє. Кожен слемер близько трьох хвилин читає тільки свою поезію, за перебір часу накладається штраф (знімають два бали), як годиться, процес корегує модератор. Право голосу мають і прості слухачі: п’ять табличок із балами від 1 до 5 роздають охочим, які в другому турі передають «право голосу» далі. Окремо оцінюють зміст прочитаної поезії й артистизм виконання. На відміну від американських слемістів, українським дозволяють користуватися реквізитом.

 

Слем: теорія і практика

 

За два роки слемівська практика встигла завести своїх «класиків»: Богдан-Олег Горобчук, Павло Коробчук, Олег Коцарєв, Дмитро Лазуткін, Лора, Світлана Поваляєва й багато інших. Однак із кожним слемівським турніром відкриваються все нові й нові таланти, і не лише в межах України. Переможцем Першого Відкритого Чемпіонату України з оберслему в Харкові у 2007 році став Дмитро Лазуткін, який віднедавна має титул ще й «почесного» літературного секс-символа. Крім того, українська команда набула міжнаціонального досвіду поетичних змагань з росіянами («Великий слем» Львів – Москва, 2007) і білорусами (в рамках торішнього фестивалю «Білоруська весна в Україні»).

 

Що ж, українська критика має тепер про що говорити, а літературознавці й мистецтвознавці – що досліджувати. З’явилася й перша українська книга про слем («SLAM! Теорія і практика поетичної революції» Анатолія Ульянова), численні статті і навіть поважні розвідки. По правді, найбільш хисткий момент кожної з них – визначення самої сутності слему. Одні вважають, що це показуха, під час якої в рухах і жестах задіяне все тіло, тоді як для рота лишається поезія як своєрідний «речитативний саундтрек», інші переконані, що слем – це поетичне читання, суть якого «проявляється» за допомогою акторства. Зрештою, яка мета того дійства? Спорт, розвага, поетичність, театральність?.. Та чи варто їх протиставляти? Швидше за все, слем, дитя авангарду, є природним сплавом усіх названих явищ.

 

На межі з театром

 

Серед перелічених якостей у слемівській традиції надзвичайно важливими є також емоційність та експресія. Тому сьогодні явище слему слід сприймати як результат мистецької, творчої еволюції поета, який відчуває в собі й неабиякий акторський потенціал. І все ж слем розглядають у рамцях літературознавства, оскільки імпульс пішов саме від поетів. Однак театральність мінімалізує кількість інтерпретацій тієї чи іншої поезії, а відповідно, максимально точно відображає настрій, який хотів передати віршем автор. От тільки увага глядача часто зосереджується далеко не на змісті поезії чи майстерності її декламації, а на особі того, хто проговорює. А відтак, усе видовище набуває спортивно-змагальницького забарвлення (довершує «спортивний» характер слему грошова винагорода). Крім того, театральність, де надзвичайно важливою є співпраця із аудиторією, розважальність і масовість, зближують слемівську поезію та її слухачів, нагадуючи про стару традицію читання віршів у театрах. Як і будь-яку виставу, слемівську поезію неможливо передати тільки за допомогою тексту – для цього, як і в найкращих бійцівських показах, потрібно задіяти ще як мінімум дві речі – хороші відео- й аудіодоріжки. Тільки тоді матимемо справжній поетичний бійцівський клуб!

Ірина Ковбаса