Що має любити справжній українець? Огляд книг для шанувальників української автентики

zagalnaЯкщо вірити легендарному гуртові «Брати Гадюкіни», то «кожна iстота у свiтi шось мусе любити…» Нації теж є живими істотами, підвладними законам біосу, — народжуються, квітнуть і вмирають; лишають по собі незагойні рани або незабутні спогади, — а отже, мають право на власні смаки. Тож, дослухаючись до поліфонії Етнічного фестивалю «Країна мрій», спробуймо відгадати, що ж любить справжній українець. Як підказку доцільно буде використати книжкове розмаїття з тих прилавків, біля яких зустрічаємо найбільше прихильників української автентики.

Найкраще для розуміння найщиріших проявів української душі придасться пісня. Тому беремо до рук огрядний томик за назвою «Пісенний вінок» (Українські народні пісні з нотами. — К.: Криниця, 2009.  — 688 с.) і пишаємося: наспівністю мови, широтою мотивів, глибиною сюжетів. І народом, що зберіг таке багатство. Хоча видання pisniне претендує на науковість або фольклористичну цінність, а проте 582 пісні з нотними записами мелодій, розміщені за алфавітом, викликають бажання вивчити щось нове, пригадати напівзабуте, заспівати улюблене. Що ж тут скажеш: справжній українець любить співати — і йому для цього не обов’язково бути вченим-фольклористом.
Важко сказати, чим саме смакує нашій нації наївне малярство Катерини Білокур. Той, кому до душі філософія Сковороди, може триматися думки про те, що малювала вона начебто серцем, — а тому й полюбилася кордоцентричному народові. Пейзажі й натюрморти, ескізи, фрагменти незакінчених картин, репродукції цілих полотен і акцентування окремих деталей — все пронизане щирістю, невимушеністю чогось дуже рідного (альбом Катерина Білокур. Малярство і проза. — К.: Родовід — Оранта, 2009. — 108 с.). Ось околиця села, де розлилася зелена вільгість луків; віддалік туманіє мряка; а тут височіє дуб, під bilokurним двійко дітлахів – з мотузкою в руках, наче з ниткою Долі, — і мальви, і вечір. Поетичні полотна доповнено прозою малярки («В селі Богданівці»). Наприкінці видання для тих, кому забагнеться дізнатися більше, — перелік творів Катерини Білокур із колекції Яготинської картинної галереї.
Обрядова тематика зачепить за живе швидше українок, ніж українців. Саме теперішнім і майбутнім берегиням роду буде до смаку погортати ошатну книгу, прикрашену фотографіями молодят у весільних строях (Зеновія Шульга. До вінця: українська весільна обрядодія. — Л.: Апріорі, do vintsya2009. — 168 с.). Світлини різних років та різних родин, інколи еклектично поєднані, але від того ще більше щемкі, доповнено розповіддю про традиційне українське весілля. Вінчальна тематика розгортається у щось глобальніше — річне коло традиційного українського побуту, цикл життя від народження до скону, відновлюваність родини. «Усе в світі відбувається по колу. Народження — одруження — смерть — ось тріада найважливіших подій у житті кожної людини». Судячи з усього, справжнім українцям не набиває оскомину поєднання християнських обрядів і народних вірувань, що коріняться ще з язичництва. Тут і весільні рушники зі Світовим Древом та поєднаними сімейними деревами, й орнамент, що є заклинанням, свідомо обраним дівчиною, аби таким чином прикликати добру долю своїй майбутній сім’ї, і водночас — благословення іконами. Втім, в Україні й досі сильна пам’ять роду, сила впливу минулих поколінь на прийдешні — тож, певно, варто вірити в те, що так мусить бути — адже саме так робили колись.
Будьмо певні: не менше, ніж свій рід, справжній українець любить героїзм свого народу. Однією з книг, які пронизані гордістю за минуле, є дослідження Тараса Каляндрука «Таємниці бойових мистецтв України» (Л.: ЛА «Піраміда», 2007. — 304 с.). Це книжка неоднозначна — десь хочеться посперечатися, десь докинути, що то не вся правда, а десь треба й зовсім не погодитися. Але давно вже не потрапляло до рук hopakвидання, яке настільки приємно читати! Книжка інфікує романтизмом і пафосом. Хочеться вивчити напам’ять цитати, які описують, наскільки хоробрими, вмілими, безстрашними, відчайдушними й благородними були українські воїни найщирішого гарту. Справжнім нащадкам тих лицарів просто мусить кортіти дізнатися, наприклад, про козацьку систему володіння холодною зброєю (із мало відомими для жіночого вуха словами на кшталт «ширмування на шаблях» або «загвинтити одмах»). Утім, на думку Каляндрука, нашому жіноцтву від звитяжної слави теж гріх відлинювати — у «Таємницях бойових мистецтв» цілий розділ відведено розвідці про українських жінок-воїнів, до того ж відлік їхнього існування ведеться від героїнь грецьких міфів, амазонок. Такий реверанс у бік прекрасної статі сприймемо, як мінімум, за ствердження: справжні українці люблять жінок.
Картина уподобань української нації буде неповною, якщо не згадати про любов до загадок і суперечок. Ламати списи над найдавнішим і найсвіжішим минулим, доводячи собі та іншим, наскільки давній і талановитий наш народ, — певно, в цьому є щось на кшталт ліків від комплексу меншовартості, що прищеплювався нації віками. Чудовим ковтком історичного оптимізму є книга М. Відейка «Трипільська trypillaцивілізація» (К.: Наш час, 2008. — 160 с.). Археологія — це наука, всуціль зіткана із загадок, але все ж наука. Тому вірити археологам, які доводять, що впродовж майже двох із половиною тисяч років на землях України, від Карпат до Дніпра, жили люди, які створили одну з найдавніших аграрних цивілізацій Європи, доводиться. А от на інші питання: чи була в них піктографічна писемність, чи існували насправді величезні, як на той час, протоміста, і чи були трипільці праукраїнцями, — відповіді шукати доведеться довго, і хтозна, чи колись вони таки знайдуться. Втім, процес інколи буває важливішим, ніж результат.
По-іншому думає автор книги «Країна Моксель, або Московія» Володимир Білінський (Історичне дослідження. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2010. — Книга третя. — 320 с.) і його прихильники. Для них найважливіший результат — довести, що історія Росії (Московії) фальсифікувалася з метою вивищення великороського народу й применшення ролі інших націй, зокрема й нашої. Дослідження, яке до цього часу вийшло в трьох книгах, переконує, що багато років відбувалася методична зачистка старовинного історичного матеріалу:moskovia «Уся російська і навіть європейська історичні науки сповідують думку про «незалежний розвиток Московії» в Золотій Орді. Однак це – московська брехня… Це був звичайний улус єдиної держави…» В. Білінський аналізує джерела, зіставляє історичні факти, щоби довести, що росіяни протягом віків були підданцями золотоординців, жили за їхніми законами й зазнали змішування крові та звичаїв. Суперечливо? Звісно. Але таке прагнення переоцінки минулого цілком закономірне.
Може, цей перелік напрямків і тем не є вичерпним — певно, кожен зможе додати до списку ще одну-дві книжки, які йому особисто асоціюються зі справжнім проявом української душі. І в тому є сенс — дійсно, кожна книжка українською мовою несе в собі частинку унікальності нашої нації.


Віта Левицька