Зуби дракона і книжки на кістках

Книжка, як ми її звикли бачити, – надрукована на папері та зшита з окремих аркушиків, – з’явилася не так уже й давно. Технологію друку, як відомо, європейці позичили в Китаї, та й сам папір – теж китайська вигадка, приблизно 105-го року нашої ери. Але писемність існувала задовго до цієї дати – у тому-таки Китаї від тих часів збереглася багата література: поезія, філософські трактати, книжки з медицини, магії, військової справи. Як же виглядали книжки до винайдення паперу? Із чого все починалося? Для того щоби відповісти на це запитання, доведеться заглибитись у сиву давнину. Бо починалося все з писемності.

 

Мало хто з народів доніс у пам’яті ім’я першого винахідника писемності. А китайці донесли. Згідно з переказами, китайські ієрогліфи винайшов такий собі Цан Сє майже чотири тисячі років тому (у XVIII ст. до н.е.). Кажуть, що на створення письмових знаків його надихнуло вивчення слідів, які тварини й птахи лишають на землі. Однак науковці не дуже довіряють легендам, тому тривалий час у Європі вважали, що історія Китаю починається на сімсот років пізніше, приблизно з ХІ ст. до н.е., коли до влади прийшла династія Чжоу. З тих часів до нас дійшло чимало писемних пам’яток. І хоча традиція вважала, що перед Чжоу царювали ще дві династії – Ся та Шан, дослідники, за браком документів, вважали їх вигаданими. Але тут, як завжди, – не було щастя, то нещастя помогло.

 

Сто років тому, у 1899-му звичайний собі чиновник на ім’я Ван Іжун захворів на малярію. Місцевий аптекар порадив йому лікуватися “зубами дракона” – розтирати їх на порошок і пити. Будь кого з нас така медична порада здивувала б, але Китай – це Китай. Придбані в того-таки аптекаря “зуби” виявилися стародавніми кістками з видряпаними на них незрозумілими знаками. Ван Іжун показав їх своєму другові, вченому Лю Е. Той одразу збагнув, що йому до рук потрапила цінна знахідка, й відмінив лікування.

 

Згодом в антикварних крамничках учені знайшли ще чимало подібних кісток, викопаних “чорними археологами” біля сучасного міста Аньян (там за переказами була стародавня китайська столиця). Китайські вчені розшифрували написи на кістках і прочитали там… імена царів “міфічної” династії Шан! Ці знахідки спричинили бурхливу дискусію. Їх навіть оголошували підробками – тим паче, що відразу знайшлися умільці, які видряпували “написи” на викопних кістках і за кругленькі суми продавали легковірним колекціонерам.

 

Однак після ретельних досліджень і нових знахідок, зроблених експедиціями 1928-1937 рр., скептиків поменшало: під Аньяном виявили цілий кістяний архів – близько двадцяти п’яти тисяч кісток із написами, ретельно збираних протягом трьохсот років! Пошуки тривають і досі: зовсім нещодавно, в 1991 році археологи розкопали ще півтори тисячі кісток із написами. Практично всі ці знахідки зроблено в одному місці – колишній столиці держави Шан. Це відкриття за сенсаційністю можна порівняти хіба що з віднайденням Трої археологом Шліманом.

 

На сьогодні науці відомо вже понад сто тисяч таких документів. За носій для тексту правлять переважно лопатки биків чи оленів або панцирі черепахи. На них гострим бронзовим писалом вирізьблювали ієрогліфи, а потім, аби знаки краще читалися, в заглиблення втирали фарбу. Найдавніші з шанських написів датовано ХV ст. до н.е. – лише на триста років пізніше, ніж жив легендарний винахідник писемності Цан Сє.

 

Що ж за документи зберігались у цьому кістяному архіві? Хоч як дивно, це були свого роду протоколи… сеансів ворожби: на кістці спочатку записували питання, на яке мав відповісти ворожбит, а потім поруч записували його відповіді, а інколи ще й результат – що ж сталося насправді. Поява таких документів пов’язана зі стародавнім способом ворожби, відомим не лише в Китаї, а й у сусідніх країнах: лопатку оленя чи панцир черепахи нагрівали на вогні; на поверхні з’являлися тріщини, і за їхньою формою й розташуванням ворожбит передрікав майбутнє.

 

 

Оскільки питання були різноманітними, то кістяні документи досить повно висвітлюють життя китайців тієї далекої доби. Вчені дізналися, що мешканці царства Шан поклонялися верховному небесному божеству Шан-ді (Верховний Правитель), а також духам предків – насамперед царського роду. Вони вже користувалися китайським календарем, побудованим на циклах п’яти стихій і дванадцяти зодіакальних знаків. Саме царство мало устрій, подібний до феодального: на чолі окремих земель стояли напівсамостійні князі, але всі вони визнавали верховну владу царя. Державу оточували ворожі племена, з якими постійно точилися війни. Більшість населення становили вільні селяни. Головні надходження до державної скарбниці давав урожай із “великих полів”, на який разом працювало все населення – навіть цар. І що дуже важливо, імена та роки правління царів майже точно відповідали традиційним уявленням – тим самим, які ще на початку ХХ ст. більшість західних науковців вважала за “міфи”. Так із небуття воскресла ціла епоха давньокитайської цивілізації.

 

 

Навіщо шанським царям було зберігати кістяні “протоколи” протягом століть, накопичуючи їх у спеціальному архіві? На це питання немає однозначної відповіді. Навряд чи їх цікавила історія, бо тоді би поруч із ворожильними кістками були й інші історичні документи. До того ж, на кістках зазначали день, але не рік. Так само не схоже, щоби давні володарі намагалися вирахувати, чи справджуються прогнози придворних ворожбитів. Скоріше за все, давні кістки мали свідчити, що країна перебуває в постійному діалозі з небесним Володарем – Шан-ді та духами предків. Сумнівно, що написи на кістках призначалися для простих смертних: більшість людей тоді, напевно, не вміла читати. Тим, хто ставив питання, й самому ворожбитові напис не був потрібен. Отже, напис робили для богів і духів! Тобто аньянський архів був священним місцем, подібним до храму: він містив документацію сакральної історії – багатовікового спілкування людей із вищими силами. Існування архіву передбачає наявність служителів, які його підтримують. Отже, в Шанському царстві мали бути професійні “книжники”: крім ворожбитів (зовсім не обов’язково письменних), потрібні були писарі, щоби писати на кістках, і архіваріуси, аби зберігати кістяні документи.

 

Звісно, кістку з написом ще не можна назвати книжкою. Тим більше що написи переважно короткі – найдовший складається з 55 знаків-слів. Проте сама ідея складати й зберігати “протоколи” в одному архіві свідчить про те, що всю сукупність документів розглядали як один гіпертекст – прототип священної книги. На іншому кінці Азії приблизно тоді ж люди також вели записи своїх діалогів із Богом, що згодом склали єдину книгу – Біблію. Проте шанська священна книга так і не була дописана. Близько 1100 р. до н.е. столицю держави Шан знищила повінь, унаслідок якої товстий шар мулу надійно сховав кістяні архіви – на радість майбутнім археологам. А в 1027 р. до н. е. царство Шан захопили сусіди, що заснували нову державу – Чжоу. Згідно з легендами, останні шанські правителі вирізнялися розбещеністю й жорстокістю, і через це Небо передало владу в Піднебесній чжоусцям. Чи не пов’язано це зі втратою сакрального архіву?

 

Ми не знаємо, чи була за доби Шан інша література (йдеться про писемну – усні перекази та пісні, очевидно, існували). Кістки з Аньяну засвідчують, що китайці на той час мали достатньо розвинену ієрогліфічну писемність, цифри та календар. Можливо, інші шанські “книжки” не дійшли до нас, тому що матеріал, на якому вони були написані, виявився нетривким. Припускають, що це могли бути дерев’яні чи бамбукові дощечки. На користь цієї гадки свідчить використання ієрогліфа, що зображує зв’язку таких дощечок, у значенні “документ”.

 

Ми достеменно знаємо, що в наступні епохи китайці справді писали на бамбукових планках. Саме такими – бамбуковими – були найдавніші китайські книги. Але це – тема окремої розмови.