Харківський Вавилон

Товариші з міста Х. вважають, що цікавішим, ніж просто література, може бути тільки літературний музей. Аби перевірити це самовпевнене твердження, я вирішив відрядити в подібний заклад ту людину, яку найменше шкода, – тобто себе. Місце експерименту – двоповерховий Харківський літературний музей по вулиці Фрунзе, 6.

Перший поверх на час моєї екскурсії було відведено під експозицію „Палімпсести” (з історії українського руху опору 1960-1980 років). Величезна кількість рідкісних матеріалів (видань, листів, картин, чернеток, світлин), дотичних до дисидентської діяльності, складає мозаїку буремної інтелектуальної атмосфери пошуку правди в радянському просторі. Особливо цікаво було побачити цукерки „Вишня в шоколаді” та ляльок, всередині яких безпосередньо мандрували нашою інтелігенцією діафільми, фотокопії книжок та самвидавні книжечки на папіросному папері – недосконала буденна форма для досконалого вічного змісту.

 

На другому поверсі музею знаходиться стаціонарна виставка „Апокриф”, присвячена українській літературі ХХ ст. Чому саме „Апокриф” – спочатку зрозуміти складнувато, навіть незважаючи на цитати з Біблії, які розвішані над дверима до ладу й не до ладу. Українське ХХ ст. куратори установи умовно розділили на чотири періоди з біблійними назвами: „Числа”, „Царі”, „Судді”, „Вихід”. Це, відповідно, чотири невеликі кімнати: початок минулого століття (представлений порівняно небагато), доба Розстріляного відродження, період 1934-2001 років (що більше скидається на хаотичне звалище різновартісної літпродукції) та новітня творчість (від 1991 року) – стилізована літературна кав’ярня з винятково суворо-дієтичними духовними харчами. Кімнати об’єднані ідеєю веж: Ейфелева (яка представлена в макетному розрізі в залі літератури двадцятих-тридцятих років), спіралевидна конструкція художника Татліна (заповнена різноманітними виданнями минулого століття) та знищені 11 вересня 2001 року, а тому відсутні наочно, американські вежі-близнюки. Хоча, напевно, в основі цієї концепції малася на увазі Вавилонська бібліотека, змальована Борхесом, – міфічне вмістилище всіх книг світу. Але оскільки вона – неіснуюча, то її ви тут не знайдете.

 

Проходячи вузьким першим залом, розглядаю фоторепродукції на стінах, що відтворюють мистецькі явища та персоналії талановитого й неоднозначного часу зміни віків.
Доба двадцятих-тридцятих зустрічає своєрідними вітринами, де розміщено силу-силенну тогочасних книжок і журналів уперемішку з особистими речами авторів. У куточку можна побачити змонтовану сцену театру „Березіль” із малесенькими декораціями та унікальними фотокадрами з фільмів Олександра Довженка.

 

Вражає коридорна кімната при переході з другої зали в третю. Залита мертвим неоново-синім світлом, вона заповнена фотокартками видатних українських письменників та культурних діячів, знищених радянським урядом. Тільки одна гнітюча деталь: на всіх фото вирізані по контуру обличчя, що однак не заважає впізнати цвіт нації, цвіт втраченого відродження.

 

Остання кімнатка – це територія художнього сьогодення, яке, на відміну від інших залів, оформлене з меншою серйозністю. Наприклад, у куточку припадає пилом книжкова полиця, обладнана під телевізор (хоча, може, це телевізор, обладнаний під книжкову полицю?). Як побачите Сергія Жадана – обов’язково запитайте про це в нього, адже це — його натхненних рук із головою діло.

 

Є й звичайна шафка з безцінними (для певного кола людей) раритетами з текстами відомих поетів та прозаїків (відомих у певному колі людей) – за великої книгоспраги тут начебто не забороняють почитати сучасну літературу чи погортати напівпідпільні самвидавні журнали на кшталт „Ґіґієни” та „Трактора”. Як паралель: самвидав є й на першому поверсі, й на другому, от тільки цінність їх не зовсім однакова, радше взаємо непоєднувана. Фотошпалери в цій кімнатці із заґратованим віконцем (і ніякий це не символ – просто такі звичайні музейні вимоги) теж оригінальні – мініатюрні Андрухович; метелик, схожий на двох Кокотюх, та пан Жадан власною персоною. Такий собі повторюваний візерунок на стінах. Аж диву даєшся: стільки в нас, виявляється, письменників – на кожний квадратний метр по кілька штук, от тільки біда – вони скрізь одні й ті ж. І ще тут є червоні двері. Навіщо? Якщо лаконічно – бо „Червона фіра”. Харківська літорганізація дев’яностих. Скидається на те, що в останньому музейному залі Сергій Жадан спорудив собі маленький пам’ятник.

 

Отже, я таки переконався, що цікавішим, ніж просто література, може бути музей літератури, де потенційно почитати можна тільки сучасну художню творчість. А на іншу – просто подивитися. Це інколи буває навіть корисніше, оскільки, мандруючи цією Вавилонською вежею-бібліотекою, відчуваєш себе наодинці зі Словом, яке було спочатку. Зрештою, зрозумілішим стає, чому музейні зали пов’язані зі Святим Письмом. Наостанок хочеться побажати Харківському літературному музею такої ж великої кількості відвідувачів, як і будівників Вавилонської вежі. За однієї умови – не повторити сумної долі цього біблійного хмарочосу.

Максим Нестелєєв