ЛІТЕРАТУРА В ЧОТИРИ РУКИ

Можна багато розводитися про психологію творчості, намагатися вивести її алгоритми. Проте фактом залишається те, що творчість – велика таємниця. Нам не до снаги підгледіти, як саме шумує в голові неясне місиво думок, ідей, образів, щоб стати на папері літературним твором…
Але ще більша таємниця – яким побитом двом людям вдається вкинути своє творче «я» до спільного баняка, щоб у результаті отримати твір, написаний у співавторстві.

Ми з тобою одної крові

Звідки ростуть ноги (а точніше, руки) співтворчості? Не треба довго думати, щоб виявити найголовніший складник – мусить бути певна духовна єдність між двома чи більше авторами. Шукати такої найліпше межи людьми рідними – бо і виховання, і закладені предками риси та схильності спільні, а отже, більше шансів натрапити на золоту жилу.
Досить часто співтворчість починається з того, що один письменник звертається до іншого зі свіженьким текстом і проханням: почитай, може, щось треба вдосконалити. Саме у такій справі прийшов до Івана Білика Панас Мирний. Треба сказати, що перший не лише мав більший письменницький досвід, але й був старшим братом другого. У результаті «братської спілки», як Руденки (справжнє прізвище письменників) іменували свій дует, був написаний роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Щоправда, на тому співпраця і завершилася – далі кожен пішов власним шляхом.
Ще один шлях до співавторства між ріднею – літературна гра. Одна з таких забавок увійшла до історії російської літератури під вигаданим іменем «Козьма Прутков». Цього самозакоханого чиновника, який пише вірші та видає записки своїх предків нарівні з власними афоризмами, вигадали поет Олексій Толстой та його кузени Олексій та Владимир Жемчужникові. Вони хотіли, створивши Пруткова, розвинути в ньому такі якості, які потрібно було висміяти публічно. На глум людський було виставлене поширене в російському сприйнятті середини ХІХ ст. уявлення, ніби чиновник володіє вичерпним правом на істину, в тому числі й у сфері творчості.
«Температурний режим» співавторства родичів – дуже різний. Наприклад, Роберт Луїс Стівенсон писав разом зі своїм пасербом Ллойдом Осборном – вкупі вони створили кілька романів («Помилка», «Вцілілі в кораблетрощі»), а паралельно Стівенсон продовжував працювати над текстами власного авторства. А от брати Гонкури навіть щоденник вели один на двох: писати поодинці було для них просто безглуздо – все одно вийшло би однаково. Щось схоже кажуть зазвичай про свій спосіб писання Брати Капранови – мовляв, пишуть у чотири руки, попередньо домовившись про сюжет і героїв.

В одній упряжі

Коли під одним дахом сходяться двоє людей, обдарованих літературним талантом, до того ж пов’язаних обручками, дітьми, побутом, ліжком, почуттями (необхідне підкреслити), важко чекати від них мирного життя. Можливо, єдиний спосіб урятувати шлюб – це почати писати вдвох?
Насправді ж письменницьких шлюбів, які давали би літературний врожай, не так багато. Одними із перших падають на думку Анна та Серж Голон (псевдонім Симони Шанжьо та Всеволода Голубінова). Знаменитий цикл історично-любовних романів про походеньки Анжеліки був написаний подружжям виключно із комерційних міркувань – сім’ї потрібні були гроші. Симона вміла писати (друкувалася із вісімнадцяти років), а Всеволод був ерудитом – так народився творчий тандем. Про розподіл обов’язків у дуеті Симона казала: «Я писала, я складала діалоги і плела інтригу. Він в основному займався документальним підґрунтям, оскільки багато читав і володів якимось чуттям до історії. Тобто Серж якраз добував ту інформацію, яку найскладніше було добути».
До письменницьких шлюбів належать Генрі Каттнер та Кетрін Мур – американські фантасти середини ХХ ст. Із часу одруження вони писали разом, як правило, під псевдонімами, найвідомішими серед яких є Льюїс Педжет та Лоуренс О’Доннелл. Мур доводила до пуття дуже багато оповідань, вигаданих Каттнером; він же частенько серйозно переробляв її прозу. Одначе багато творів, створених подружжям, видавали під іменем чоловіка – йому більше платили…
Україна сьогодні може похвалитися творчим сімейним союзом, який видає на-гора крім родинного щастя ще й фантастику. Це Марина та Сергій Дяченки. Найкращі фантасти Європи-2005 так кажуть про свій дует: «Для нас література – просто частина співавторства в житті». Ще один український співавторсько-подружній тандем – Наталя та Валерій Лапікури – працює у жанрі ретро-детективу. Їхні романи із серії «Інспектор і кава» оповідають про Київ сімдесятих років ХХ ст., і в головного героя був реальний прототип – приятель із трагічною долею. Власне, вихід у літературу відбувся в Лапікурів задля того, щоб зберегти по ньому пам’ять: «Якось ми так от згадали його розповіді, сіли і вирішили написати. І в результаті у нас уже на десять томів розповідей є».

Брати по розуму

Навіть якщо письменників не пов’язують ані кровні пута, ані ланцюги Гіменея – вони мають повне право писати в співавторстві. Підставою може бути як найщиріша дружба, так і детально прописаний контракт – головне, щоб співпадали наміри та водилися схожі думки в головах.
На одному полюсі співавторства «братів по розуму» – геніальний тандем Ільф-Петров. Вони писали найбільш трудомістким способом, який тільки можна собі вигадати: обов’язково вдвох, притому кожен зі співавторів мав необмежене право вето – жодне слово не могло бути написане, доки обидва не погодяться з ним. Часто розходження викликали бурхливі сварки – проте результат був неперевершений. Згодом їхній стиль став настільки «середнім арифметичним», що вони могли писати поодинці точнісінько так, як удвох. Відомо, що книжку «Одноповерхова Америка» Ільф і Петров написали окремо. Дізнавшись про це, їхній приятель Шкловський побився з авторами об заклад, що визначить, де чия частина. Парі він програв. Утім, творча потреба співавторів один в одному була настільки великою, що коли Ілля Ільф помер у 1937, Євген Петров сам писати не зміг.
Традиції Ільфа-і-Петрова відлунюють у «харківському англійцеві» Генрі Лайоні Олді. Співавтори Дмитро Громов та Олег Ладиженський, що ховаються за цим псевдо, для полегшення творчого процесу поселилися в одному під’їзді та з’єднали комп’ютери мережею. Проте вони зізнаються, що насправді книжка народжується в розмовах, коли один співавтор виступає «генератором ідеї», а інший – «скептиком».
На екваторі співавторства «братів по розуму» бачимо одноразові творчі союзи окремих, незалежних за стилем письменників. Так, Роджер Желязни писав разом із Фредом Саберхагеном, Томасом Т. Томасом, Робертом Шеклі. А російський фантаст Сергей Лук’яненко наповнював баняк співавторства із Владимиром Васильєвим, Юлієм Буркіним, Ніком Перумовим. «Гріх» співавторства був помічений і за «королем жаху» Стівеном Кінгом.
А от протилежному полюсу, певно, найліпше пасуватиме назва «літературне рабство». Серед творчих «рабовласників» посідає своє місце Олександр Дюма-старший. Та й справді – ви ж бо не думали, що одна людина спроможна аж стільки написати! Серед «помічників» майстра історично-авантюрної прози – маловідомі або ж зовсім невідомі письменники Огюст Маке (зокрема, трилогія про мушкетерів, «Граф Монте-Крісто»), Поль Меріс («Асканіо»), Поль Бокаж («Сальватор»). На долю співавторів Дюма випадав вибір сюжету, інколи розробка того чи іншого образа чи ситуації, найчастіше – підбір необхідних історичних документів, а ще – розставлення пунктуаційних знаків, які маестро пропускав, щоб збільшити швидкість письма. Проте головну роботу – перетворення попереднього ескізу на справжній літературний твір – Дюма не міг доручити нікому. Він робив це, як визнаний художник, впевненими штрихами надаючи неповторного стилю полотнам своїх підмайстрів.

Якби Достоєвський мав співавтора…

Літературознавець Михайло Назаренко поділяє все різноманіття співавторства на два типи: шекспірівський (названий на честь великого драматурга, який теж не нехтував допомогою колег) та гонкурівський, – іншими словами, співавторство тимчасове та постійне. За образним висловом фантаста Е. Геворкяна, мова йде про химеру (одноразовий союз) та кентавра (стабільний творчий симбіоз).
Але уважно придивившись і до «кентаврів», і до «химер», помічаємо певну закономірність: практично всі твори письменницьких дуетів написані у масових жанрах: детектив, фантастика, сатира, авантюрна проза… У цьому контексті цікавою видається заувага знаменитого російського фантаста, теж учасника творчого тандему, Бориса Стругацького: «Не уявляю, як можна вдвох описати всі нюанси та перипетії нещасного кохання – адже це обов’язково означає: оголити перед співавтором щось дуже особисте, потайне, запалене, хворе… Неможливо уявити собі Достоєвського, який пише (на повну силу) зі співавтором. А Олексія Толстого, який пише зі співавтором «Гіперболоїд», я можу собі уявити без жодних складнощів».
Тому якби Достоєвський мав співавтора, ймовірно, його творчою спадщиною були би детективи…

Віта Левицька.