Письменницькі фобії: пацієнти доктора Фройда

Страх – одне з базових людських почуттів. Якщо він розростається понад розумні межі, то стає фобією. А спостерігати цей процес найкраще на письменниках – адже вони, самі того часто не бажаючи, у своїх творах контрапунктом пишуть історії власних хвороб…

 

Стівен Кінг
Звичайно, не всі письменники хворіють на неврози, істерію або параною. Але деякі є просто хрестоматійними випадками. Наприклад, «король жахастиків» Стівен Кінг, який колись заявив, що дуже корисно приміряти на себе вигадані катастрофи, бо тоді вони не стаються в реальності. Кінг боїться, так би мовити, професійно: грози, павуків, пацюків, гадюк, курчат, темряви, клоунів, незнайомців, замкнених просторів, смерті й ще багато чого… Утім, неважко простежити закономірність чи не у всіх його текстах: яка б зовнішня загроза не звалювалася на масу пересічних громадян, вона не стільки несе зло, скільки звільняє його в душах цих самих громадян, скутих жорстким соціальним регламентом.

 

Франц Кафка
Напевне, найсвідоміше такою сублімацією та віртуалізацією своїх внутрішніх жахів займався Франц Кафка. Чудово усвідомлюючи свій страх перед батьком, Кафка відігравав свій стан у поведінці своїх персонажів. Нікому з них не вдавалося звільнитися з-під влади батька – а у двох найвідоміших оповіданнях Кафки («Вирок» та «Перетворення») герої, наважившись протистояти батькам, гинуть.
Особисте життя письменника також було би чудовим матеріалом для Фройдових досліджень – невроз, якщо вірити цьому класикові, є «заміщенням сексуального задоволення», тому не дивно, що Кафка записав у своєму щоденнику після першої ночі, проведеної разом зі своєю нареченою: «Коїтус як кара за щастя бути разом… Нещасна ніч». Цілком закономірно, що буйним квітом у Кафки цвіло почуття провини – що легко простежити у поведінці все тих же ні в чому не винних персонажів, які потерпали від цього почуття і всіляко шукали способи його позбутися – втім, розуміючи безнадійність таких спроб. Як наслідок, і у Кафки, і у всіх його головних героїв спостерігалася певна відстороненість від зовнішнього світу, намагання відгородитися від нього – а якщо вже і контакт, то виключно примусовий, у випадку крайньої безвиході.

 

Едгар По
А ось «хрестоматійний» у плані фобій Едгар По заслуговує всілякої поваги за те, що, переплавляючи свої страхи у яскраві художні образи, намагався з цими страхами боротися. Про його страхи відомо детально і достеменно – та, слід сказати, вони часто були цілком обґрунтовані. Ледь не потонувши у дитинстві, По панічно боявся води. Щоправда, у дорослому віці він вирішив здолати цей страх – навчився плавати, міг навіть пропливти декілька миль. Проте часто плавання закінчувалося блювотою, а якось По вийшов із води весь укритий пухирями – страх, загнаний глибоко досередини, все одно давався взнаки…
Але це були дрібниці порівняно з іншими його фобіями. Наприклад, страхом бути похованим заживо (віддзеркаленим у його пізніших оповіданнях), який виник, коли двадцятирічний По запізнився на похорон коханої мачухи і всю ніч проплакав на її могилі, а потім намагався довести, що вона насправді не померла. (Слід сказати, що рідну матір він втратив ще у дворічному віці й усе життя носив її портрет у медальйоні.) Звідси виросла ще одна фобія – страх втратити кохану жінку. Якщо події самі тому не сприяли (адже після десятирічного шлюбу його дружина теж померла, і По просто втратив розум), то письменник вигадував різні жахіття самотужки – наприклад, незрозуміло чому вважав жінку, яку він кохав, одруженою. Достатньо почитати його програмні твори («Лігейя», «Падіння дому Ашерів», «Береніка», «Чорний кіт», «Ворон», «Аннабель Лі»), щоб відчути присмак болісної зачарованості й зловісної містики.
Що ж стосується страху зубожіння, то це взагалі був один із найраціональніших страхів По: все життя письменник брьохався у злиднях, намагаючись заробляти виключно літературною діяльністю, що в його часи майже дорівнювало самогубству. Тому По був приречений на хронічне випрошування гонорарів, війну з «піратами» та плагіаторами. Письменник увірував у те, що колеги змовилися його знищити, що вони публікують його твори під своїми іменами і наймають спеціальних «магнетизерів» (а захоплення магнетизмом та спіритизмом тоді було повальним), аби позбавити його творчої сили і звести з глузду. Він навіть викликав на дуель Генрі Лонгфелло…
Творчість Едгара По просякнута неврастенією та іпохондрією, образи та сюжети віддзеркалювали нав’язливі душевні стани автора, маючи явний відбиток якихось психічних відхилень – і це його тривожило. Тому, як і у випадку зі своєю водобоязню, По кинув виклик темряві, яка роз’їдала його зсередини: вирішивши, що віднині будуватиме свої твори виключно за законами логіки, письменник створив образ свого антипода – «непогрішного аналітика» («Убивство на вулиці Морг», «Таємниця Марі Роже»).

 

Ще одним чудовим взірцем долання власного страху є Гі де Мопассан. Оскільки найкраща оборона – це наступ, Гі практикував повальний епатаж: натуралістичні новели, немислимі любовні історії, політ на повітряній кулі, протест проти будівництва Ейфелевої вежі… А рухав ним страх – причому досить реальний: оскільки після «модних» діагнозів (перевтома, виснаження, невралгія) та лікування контрастним душем і промиванням шлунка лікарі все-таки були змушені констатувати запущену форму сифілісу, яка загрожувала не так шанкерами, як розм’якшенням мозку та повним ідіотизмом.
А до того все йшло. Мігрені, безсоння, галюцинації та провали у пам’яті ставали дедалі сильнішими – проте це не заважало Мопассанові здійснювати круїзи на яхті «Любий друг», крутити романи з жінками та видавати на-гора по романові на рік (не враховуючи новел та публіцистики). Як стверджують біографи, один лікар заявив, що Мопассан «вів таке життя, яке убило б десяток звичайних здорових людей».

 

Микола Гоголь
Проте чи не найбільшим «квітником» різноманітних фобій є російсько-український (справу про його літературне громадянство ще не закрито) класик Микола Гоголь. Його страхи таким незбагненним чином переплітаються між собою, нашаровуються один на одний, утворюючи синергетичний ефект, що просто диву даєшся. Наприклад, можна почати з його фобії бути заживо похованим – адже ще за шість років до смерті Гоголь заповідав не ховати свого тіла, аж доки не з’являться явні ознаки розкладу. Сучасні дослідники, відштовхуючись від цього, дуже переконливо – на основі аналізу текстів письменника та його листів – довели, що ноги цієї фобії ростуть зі страху перед батьком та протиприродного статевого потягу до власної матері, хоча, на перший погляд, це логічно ніяк не випливає. Проте ви, мабуть, самі помічали, що у Гоголя процес вживання їжі (і не лише Фрейд ставив знак рівності між їжею та сексом, сучасні психологи теж так вважають) часто носить якийсь зловісно-інфернальний характер і часто закінчується летально: «А чтоб ты подавился этими галушками!» – подумала голодная теща; как тот вдруг поперхнулся и упал. Кинулись к нему – и дух вон» («Майська ніч, або Утоплениця») Слід сказати, що сам Гоголь періодично балансував між патологічним гурманством та повною відмовою від їжі з жахливим почуттям провини на цю тему. Так само Гоголь не дає своїм героям насолодитися любощами – хто б до кого не залицявся, будьте певні: це ніяк не закінчиться. Як уже давно помітили літературознавці, свідомість героїв ще ніколи не була вищою за свідомість автора…Ну, що тут можна сказати – не пощастило героям! Тому давайте витремо сльози Фрейдові й порадіємо, що у нас-то все нормально. Чи ні?..

 

Наталка Гай