Вареники з книжками: творчість зірок СНД

В одному з попередніх чисел ми писали про західних письменників, постійна прописка яких — шоу-бізнес. Нині ж мусимо з честю й гордістю повідомити, що зірки СНД іноземним не поступаються, ба навіть їх випереджають. На цих теренах слава дається не так легко, як у Європі чи в Америці: грошей платять менше, працювати доводиться більше. Тому коли Кузьма Скрябін чи Богдан Бенюк беруться за перо, їм доводиться добряче попрацювати: читач у нас прискіпливий (і не дуже багатий) — купувати книжки лише через відоме ім’я автора, як це відбувається за кордоном, не буде. Тож кінцевий продукт творчості повинен бути якісним.

 

РОСІЙСЬКІ ШТУЧКИ

Згадаймо правила ввічливості й почнімо із сусідів. Останнім часом мало хто не чув про не так визначну, як гучну подію в російській літературі — дебют скандальної телеведучої Ксенії Собчак у ролі письменниці з книжкою «Стильні штучки Ксенії Собчак». Хоч як дивно, книжка виявилася досить популярною завдяки правильно вибраній цільовій аудиторії, до якої належать жінки від 18 до 40 років — здебільшого прихильниці всіляких жіночих журналів. Ксенія, мабуть, із альтруїстичних мотивів прагне, щоб усі жінки СНД виглядали точнісінько так, як вона. Вважаючи себе іконою моди, вона дає поради щодо стилю та краси — однакові геть для всіх, не забувши описати, яка ж це важка праця — завжди виглядати стильною, — і як тяжко-важко ходити по бутиках і китайських базарчиках у пошуку нових одежин. Менше з тим, книжку написано легко й цікаво, в дусі історій московського бомонду, тож вона привертає до себе більшу увагу, ніж інші подібні книжки-порадниці. В українських книгарнях уже аншлаг — юні білявки ледь не виривають одна в одної яскраву книжечку. Втім, незважаючи на популярність автора й видання, критики майже відразу винесли свій вердикт: книжка розійдеться добре, проте сліду по собі не залишить. Геть як творчість Діми Білана.

 

А от новина серйозніша й цікавіша: з вересня фанати російського рок-гурту «Чайф» можуть починати штурм книгарень, адже лідер гурту Володимир Шахрін нарешті випустив свою першу (і, як він каже, останню) книжку «Відкриті файли». За словами автора, до написання текстів його підштовхнув… власний комп’ютер. Там у папочці «Мої документи» зібралося досить багато захопливих історій і текстів, які можуть зацікавити не лише шанувальників «Чайфу», а й кожну людину, небайдужу до музики: кумедні й курйозні моменти з історії існування гурту та з життя самого пана Шахріна, інтерв’ю, тексти пісень, перлини домашнього фотоархіву та й просто цікаві байки й анекдоти. Книжку не можна назвати автобіографією, бо лідер «Чайфу» мудро залишає відкритим питання, що з написаного — правда, а що — ні. Презентація книжки відбулася 7 вересня, тож оцінити творіння метра російського року ми ще не встигли. Справа за вами.

КНИГОТЕЛЕБАЧЕННЯ

 

В Україні, на відміну від Росії, процес літературизації шоу-бізнесу має вже досить давню історію. Й першою пташкою став не зовсім зірковий, але справді популярний та улюб­лений Микола Вересень, який 2001 року випустив книжкову версію легендарної телепрограми «Табу». Зустрічі з акторами та спортсменами, повіями й убивцями, розмови про культуру, науку і взагалі життя, пошуки особистого табу кожного гостя студії, коментарі психолога — доктора Зло (вибачте, професора Полтавця), — саме з цього складається паперове «Табу». Успішний проект породив успішну книжку, і критики майже відразу долучили видання до рубрики «рекомендуємо». Що ж, «добре, бо українське» — це звучить гордо. Зважаючи на успіх, Микола Вересень навіть вирішив продовжити серію книжок про телебачення й підготував разом із Тетяною Ворожко та Світланою Пиркало наступне видання — «Без табу про «Без Табу». Тут читач має змогу ще й зазирнути за куліси телешоу, побачити його «кухню».

 

Колегою пана Вересня виявився ще один улюбленець публіки — актор і телеведучий Богдан Бенюк, який вирішив увічнити на паперових скрижалях рекордсмена українського телебачення — програму «Шоу самотнього холостяка», що радувала українську аудиторію цілих сім років. За основу книжки «Вареники з зірками, або Кухня щасливого сім’янина» також узято телезустрічі з відомими людьми; щоправда, зірка Національного академічного драматичного театру ім. Франка вирішила обійтися без гомосексуа­лістів та повій. Мабуть, саме тому збірку довелося доповнювати різноманітними рецептами — кухонний характер зустрічей зробив «Вареники» дещо одноманітними. А так — вийшла чудова кулінарна книжка, яку, поки щось смачненьке запікається в духовці, можна й почитати. А вам цікаво, чим люблять поласувати вдома Оксана Білозір чи Анатолій Хостікоєв?

 

НА БЕРЛІН!

На відміну від своїх попередників, Кузьма Скрябін (Андрій Кузьменко, лідер гурту «Скрябін») вирішив спробувати себе в суто художньому жанрі. 2006 року з-під його пера вийшла книжечка «Я, «Побєда» і Берлін». Досить типові для сучасної української чоловічої прози сюжети двох повістей рятує та навіть підносить на досить високий рівень не завжди нормативна, але завжди жива мова й літературний талант Андрія. Першу повість, назву якої винесено в заголовок книжки, можна долучити до жанру українських дорожніх нотаток. Багато гумору, трошки сатири — Задорнов таки має рацію, над собою ми сміятися вміємо. Тим паче, що окрім берлінських у творі згадуються й наші, українські (точніше, пострадянські) реалії початку 90‑х. Тож ностальгія, що охоплює читача, стає запорукою успіху співакової книжки. Друга повість — «Місто, в якому не ходять гроші» — відрізняється від першої, як усмішка дитини від вишкіру Франкенштейна. Психологічні кризи героїні з символічним іменем Аліса, відчуття повної безвиході, криваві розборки й геть не хепі‑енд — така собі антиутопія від Скрябіна цинічного. По­вісті органічно допов­не­но текстами пісень і віршами Кузьменка, що, можливо, краще за велику прозу розкривають внутрішній світ автора. Тільки от незрозуміло: чи то перш ніж читати Скрябіна його треба послухати, чи перш ніж слухати треба прочитати.

Що ж, підіб’ємо підсумки. Серед розмаїття видань на поличках книгарень першими до себе увагу привертають книжки, на обкладинках яких можна прочитати відомі імена. Слава в шоу-бізнесі та присутність на блакитних екранах тих чи інших облич дають їхнім власникам добрий шанс реалізувати себе (чи заробити ще грошенят) у літературній творчості. Хтось під виглядом художнього твору пише про своє життя, хтось «підкладає» під власне відоме ім’я чужий талант, хтось просто переносить на папір свої кіно- та телепроекти, й тільки одиниці пишуть тому, що не можуть не писати. Але чи справді варті уваги літературні опуси відомих акторів, режисерів, співаків та телеведучих — вирішуватиме, як і завжди, читач.

 

Оксана БІЛИК