І один у полі воїн

Для того, щоб стати членом Національної спілки письменників України, потрібно видати дві власних книги. Для підтримки „письменницького” статусу – регулярно писати і друкувати нові твори. Мода вимірювати авторський талант кількістю видань прийшла до нас із Радянського Союзу і не збирається полишати такі привітні українські землі. Інакше що ж це виходить: працівник щодня вимотується на заводі, менеджер мусить увесь час підписувати чергові контракти, навіть художник постійно готує свіженькі виставки, а письменнику що, можна один раз книжечку написати, і досить?

 

Забута сестра таланту

 

Сучасного українського читача вже не здивуєш гіперплодючими пелевінами, фраями, устиновими, та й поняття літературного рабства видається нам чимось простим і зрозумілим. Та хіба ж можна, дивлячись на двадцятитомник Толстого або гортаючи 48 том зібрання творів Івана Франка, повірити в існування авторів, які обмежилися одним-єдиним романом за все життя? А в те, що ці романи забезпечили їм славу, не меншу, ніж здобув Драйзер чи Гюго?

 

Інформація про кількість та обсяг літературного спадку автора ніколи не буває точною: якісь рукописи він знищив власноруч (горять рукописи, на жаль, чудово), якісь загубилися під час переїздів чи природних катаклізмів, та й навіть видані друком твори інколи знищують цілими тиражами. Тим більше сумнівів викликають історії про авторів, які ррраз – і написали шедевр без попередньої підготовки (бо зазвичай таким шедеврам обов’язково передують менш вдалі твори, так звані проби пера, або досвід журналістської роботи). На імідж „автора одного роману” впливає не завжди вдалий вибір видавництва та кількість перекладів. Так, Колін Маккалоу написала не тільки „Тих, що співають у терені”, а Джонатана Свіфта та Даніеля Дефо у світі знають не лише за пригодами Гулівера та Робінзона Крузо.

 

Тож не всі знають…
— …Що Маргарет Мітчел доводила видавців та журналістів до нестями, відмовляючись писати продовження „Віднесених вітром”. Власне, вона взагалі не хотіла більше нічого писати – десяти років роботи над романом їй цілком вистачило для задоволення літературних амбіцій. І навіть якби не передчасна смерть під колесами п’яного таксиста, навряд чи Маргарет продовжила би письменницьку діяльність. Ажіотаж навколо Скарлет О’Хари був для неї незрозумілим і навіть неприємним, та й сам рукопис роману представникові видавничого дому „Макміллан” довелося свого часу забирати в авторки ледь не силою. Звинувачення у плагіаті (ну, хіба ж може жінка написати такий роман? Ні, тут явно попрацював чоловік), сотні листів та комерційних пропозицій, нав’язливі фанати – пані Мітчел лякала така слава. Та оскільки жіночі серця не могли змиритися з авторським нехеппі-ендом, переповіданням подальшої долі головної героїні зайнялися інші люди: Олександра Ріплей („Скарлет”), Джулія Хілпатрік („Рет Батлер”), Дональд Маккей („Люди Рета Батлера”) — та ще кілька менш успішних авторів. Та все ж „Віднесені вітром” уже понад 20 років входять до джентльменського літературного набору кожної освіченої жінки, а от продовження залишаються факультативом.

 

— …Що Сальвадор Далі за чотири місяці написав 600-сторінковий роман про європейську аристократію „Приховані обличчя”. Разом із численними самовихваляльними автобіографіями („Щоденник одного генія”, „Таємне життя Сальвадора Далі, ним самим описане”, „Золота книга Далі”), критично-мистецькими текстами, кращими інтерв’ю та фотографіями нехудожня спадщина великого безумця склала вісім солідних томів. Літературним талантом художник багато в чому зобов’язаний своєму другові Федеріку Гарсії Лорці, який переживав за роман більше, ніж сам автор. Від Лорки у „Прихованих обличчях” – ретельно дібрані епітети, а Далі забезпечив максимальну візуальність образів. Ні українською, ні російською роман не видавали жодного разу, тож прихильникам доведеться вивчати або французьку, щоб читати Далі в оригіналі, або англійську — перший переклад і видання були зроблені в Лондоні.

 

— …Що єдина книга Адольфа Гітлера „Моя боротьба” спочатку називалася „Чотири з половиною роки боротьби проти брехні, дурості та підступності”. Такий заголовок набагато більше відповідає плутаному змісту, аніж лаконічна і перспективна „Mein Kampf”, та розумний і передбачливий видавець Макс Амман наполіг на переробці. З його ж ініціативи книгу неодноразово переробляли та правили, оскільки у початковому варіанті зрозуміти викладені ідеї міг хіба що сам автор. До виборів 1933 року, на яких Гітлер отримав владу в Німеччині, книга продавалася повільно, в часи ж Другої світової стала найпопулярнішим після Біблії виданням. Увесь цей час автор справно отримував гонорари, в тому числі й за переклади. Ще до війни книгу було видано в СРСР невеликим тиражем для партійних працівників (щоправда, невідомо, чи у зазначеній справі дотримувалися положень про авторське право по цей бік залізної завіси). Після закінчення війни права на працю Гітлера перейшли до США, а з 1979 року належать уряду Баварії. Термін дії авторських прав на „Мою боротьбу” закінчується у 2015 році, а до того часу німці пильно стежать за дотриманням заборони на її видання, розповсюдження та перекладу. Але стежать не надто добре, бо ж у Харкові до вісімдесятиріччя написання скандальної праці її таки видали, правда, із підробленим ISBN та під маркою неіснуючого видавництва. 30 гривень – і можете чхати на баварських чиновників.

 

— …Що режисер „Основного інстинкту” планує довести світові, ніби Ісус Христос був сином римського легіонера, а Іуда Іскаріот не зраджував свого вчителя. „Людина і пароплав” від кіноіндустрії (сценарист, режисер, актор і продюсер) Пол Верховен, теж взявся за написання книги. Звичайно, сказати, чи буде вона єдиною в його доробку, чи просто першою, ми поки не можемо (з іншого боку, 70-річний вік автора дещо посилює таку вірогідність). Та обрана ним тема в будь-якому разі варта нашої уваги, оскільки він видав на-гора працю „Ісус із Назарету: істинний портрет”. Поштовхом до заміни режисерського крісла на комп’ютерний стіл стали відвідини „Семінару Ісуса” – напівнаукового „гуртка” критиків історії християнства. За словами автора, він усе життя мріяв зняти реалістичний і з солідним науковим підґрунтям фільм про Ісуса. Ну, а знімати кіно набагато зручніше за романом – от і згодилися сценаристські здібності Пола. Книгу вже написано і прорецензовано істориками та релігієзнавцями, та світ вона побачить тільки у вересні цього року в Амстердамі. Англійський переклад очікують у 2009 році, а український… скоріше ми побачимо знятий за книгою фільм.

 

А в нас, як завжди

 

Отакі вони, автори однієї книги, люди, які мають, що сказати світові, але які не збираються слідом за Шехерезадою розповідати нам казки щоночі. Серед сучасних українських письменників таких монокнижників, на жаль чи на щастя, немає. Та й не дивно: письменницька доля така, що найкраще пишеться тоді, коли тебе переслідують усілякі негаразди, або й взагалі писати забороняють. Українським же літераторам ані негараздів, ані заборон не бракувало – тож таких унікумів, які б написали тільки один твір, не знайшлося. І надалі, зважаючи на радянський принцип письменництва як професії, одиничних геніальних творів нам ще чекати і чекати. Чи добре це, коли письменник вміє вчасно зупинитися і не перетворювати талант на бізнес, чи погано – важко вирішити. Уявіть, що пригоди Анжеліки обмежилися б однією книгою, а Александр Дюма не пішов би далі “Трьох мушкетерів”… Але можна сказати одне: література сповідує принцип якості. Кількість значення не має.

Оксана Білик.