ЧІК-ЛІТ – ПРОКЛЯТТЯ БРИТАНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, або як Кафку поміняли на рожеві обкладинки

Що читають у Великобританії? Думаєте, Шекспіра? Чи ні, певно, Діккенса? Або ж не так – Агату Крісті? Або…
Не гадайте, перераховуючи подумки відомі вам імена світових класиків-британців. Сьогодні там читають чік-літ – «літературу для курчат».

У сучасній британській культурі є поняття, які знайомі всім і не вимагають пояснень. «Мультикультурність» – одне таке поняття. «Політична коректність» – інше. «Chic Lit» – ще одне. Що таке чік-літ, тут знають навіть ті, хто не читає книжок взагалі, бо всі, якщо не бачили, то, принаймні, чули про книгу й однойменний фільм «Щоденник Бріджит Джонс». «Літ» – скорочено література, «чік» – скорочено chicken, себто курча, а також на сленгу – дівчина. Отже, «дівчача література», написана дівчатами, чи то пак молодими жінками, для дівчат і молодих жінок. У будь-якій британській книгарні ви можете побачити щонайменше кілька полиць книжок у м’яких обкладинках яскравих кольорів – переважно рожевих чи фіалкових і з синопсисом на останній сторінці, який пересічно буде приблизно таким:

 

«Джейн, здається, має все: чудову роботу – вона піар‑менеджер у невеликій компанії, гарного хлопця – Кевіна, затишну квартиру в модному районі Лондона Фулемі. Навіть її кіт, Фелікс, має приємний і легкий характер. У Джейн лише одна проблема – вона не може припинити скуповувати одяг дорогих дизайнерів, і рахунки від її кредиторів стають дедалі загрозливішими. Коли 26-річна жителька Лондона майже стоїть над борговою прірвою, на порятунок приходить Лезлі, із яким Джейн випадково знайомиться в спортклубі. Але що може попросити за свої слушні фінансові поради тямущий і винятково вродливий Лезлі? Джейн все одно, бо її серце каже: «Так!»

 

Інколи боргові проблеми в анотаціях міняються на проблеми зі схудненням або бойфренд стає неідеальним. Можна навіть зустріти одружену головну героїню і знайти центр її проблем у непростих стосунках зі свекрухою. Цілком реальна також історія розлучення з чоловіком, а потім яскраве прозріння – він – усе ж таки саме ВІН. Головне, зберігається стрижневий принцип чік-літу – береться пересічна жінка, її життя дещо прикрашається чи драматизується, і тоді в рожевому чи фіалковому томику гарантована доля бестселера.

 

Відколи Гелен Філдінг започаткувала цей жанр майже 10 років тому, на світ з’явилися – боюся збрехати – щонайменше тисячі, якщо не десятки тисяч книжок, які трохи або дуже нагадують «Щоденник Бріджит Джонс». Саме цією книжкою в 1996 році прославилася пані Філдінг. Пізніше книгу було екранізовано з Рене Зелвегер, Хью Грантом та Коліном Фіртом у головних ролях. Без сумніву, багато жінок, які прочита­ли «Бріджит Джонс» (у якої, до речі, також «є все», немає лише бойфренда, вона забагато курить і мріє схуднути до 53 кг), а потім подивилися фільм, подумали собі: «У мене такі самі проблеми, а якщо й не такі, то я легко можу їх собі уявити й теж  щось подібне написати».

 

Декому і справді вдалося це зробити. Так, наприклад, Кейті Форд – справжній мастодонт дівочої літератури, написала 11 романів. Героїня останнього з них, у якої, зрозуміло, «є все», несподівано отримує в спадок антикварну крамничку в сільській місцевості й, попри пропозиції підступного кузена викупити у неї цей бізнес, вирішує покинути своє столичне життя й спробувати жити в селі наодинці з природою й сільськими мешканцями. Або інша письменниця – Софі Кінселла, чиї книжки англійською я бачила у продажу навіть у Києві. Вона уславилася своєю серією оповідей про шопоголічку – молоду жінку, яка надто захоплюється ходінням по магазинах. Після першої книжки про шопоголічку з’явилися наступні серії про її поїздки за кордон, про заміжжя й інше, й інше…

 

Нескінчені томики чік-літу, які вишикувалися на полицях британських книгарень, більше нагадують журнали мод, ніж художню літературу. У них немає картинок, але є той самий традиційний для сучасної західної культури заклик до жінок прагнути самовдосконалення – зазвичай, фізичного, фінансового чи емоційного. Їхню популярність легко пояснити – молодим жінкам хочеться прочитати про когось, схожого на них, і на секунду повірити, що вони так само, як і героїня тієї чи іншої барвистої книжки, можуть: схуднути, заплатити борг по кредитній картці, знайти симпатичного й надійного хлопця. І все це одночасно.

 

Не минула спокуса легкої популярності й онучки видатного британського письменника Івліна Во, Дейзі. Дейзі Во за свою кар’єру встигла попрацювати в різних британських газетах, пожити в Африці, написати десятки, якщо не сотні статей і репортажів. Кілька років тому на світ з’явилася книжка із рожевою обкладинкою авторства Дейзі «10 кроків до щастя». Після її закономірного й цілком прогнозованого успіху вийшла ще одна «Ти – повністю оновлена» і нарешті, зовсім недавно, – «Ложе з троянд». Ця, поки що остання, книжка оповідає про молоду вчительку, у якої «є все», окрім… Далі можна навіть не продовжувати – додумуйте на власний розсуд, принципової різниці, як на мене, немає.

 

Хотілося б знайти теплі слова для опису стилю письма онучки одного з найулюбленіших моїх авторів, але, на жаль, їх немає. У книжці «Ложе з троянд» погане все: сюжет, підбір героїв, мова, образна система. Сюжет, у якому принаймні двічі зустрічається «і жили вони після цього довго й щасливо», причому першого разу авторка вибирає для своєї героїні вродливого, розумного, але не дуже надійного партнера, тоді як другого – вродливого, розумного, багатого і втомленого від поневірянь самотнього холостяцького життя, а, отже, готового «осісти». До цього ж сюжету приплетені кілька нагальних проблем: обмежене фінансування сільських шкіл у Британії, СНІД та інколи – безвідповідальне ставлення до висвітлення подій з боку місцевих радіостанцій. Система персонажів більше нагадує переказ «Попелюшки», ніж твір, написаний людиною, яка належить до однієї з найвидатніших літературних династій Англії. Мова – вкрай примітивна: окремі вислови повторюються з безсовісними лінощами автора, якому вже виписали жирний чек.

Але чи дивно, що добре розрекламований товар Дейзі Во, як і товари її колег, розкуповують? Ні. Чік-літ – література не найвищого ґатунку, і вона на це, власне, і не претендує, принаймні, я щиро сподіваюсь, що ні. Це легке чтиво для пляжу, відпочинку в шезлонгу в садку чи для довгих поїздок громадським транспортом. І все ж не можна не нарікати на консервативність британських видавців, які, захопившись конвеєрним виробництвом, з величезною неохотою експериментують із чимось новим і до нових імен ставляться обережно. Більше того, вони часто відмовляються й від перевидання класики на користь комерційно вигідних бестселерів. Видавців можна зрозуміти – справді, коли рожеве та фіалкове продається, чому не штампувати його й далі, не завдаючи собі головного болю пошуками альтернативи?

 

Один мій приятель, який довгий час працює в провідних британських видавництвах, розповідає, що багато з них все більше нагадують міжнародні корпорації, де все спрямовано на прибуток. Наприклад, видавництво «Penguin» різко скоротило кількість перекладних видань і друкує лише те, що гарантовано буде користуватися популярністю. Приятель також розповів сумну й майже кумедну історію, як заради збільшення видання жіночих романів було скасовано плани друку нових перекладів творів Франца Кафки.
Саме спокуслива для видавництв прибутковість чік-літу й становить його найбільшу небезпеку. Жанр, який ще можна назвати казковим антиреалізмом, звичайно ж, почався не з Хелен Філдінг, а набагато раніше. Ця ж письменниця започаткувала його сучасну фазу, яка, проте, триває, і поки не має жодних ознак занепаду. «Бабло перемагає зло», – кажуть українці. Не знаю про зло, але якісну літературу воно перемагає напевно.

 

Катерина Хінкулова, продюсер Бі-Бі-Сі, журналіст, м. Лондон.