Український детективний андеграунд

Чому флагман масової літератури розвинених країн відсутній на українському книжковому ринку

Літературний детектив – це історія про сищика, який шукає злочинця. Усередині детективна історія може видозмінюватися. Самих лише піджанрів детективного роману існує з десяток. Коли сноби погоджуються, що бувають і хороші детективи, вони найчастіше як приклад наводять «Злочин і кару» Федора Достоєвського. Українські літературознавці знаходять елементи детективу в повісті Івана Франка «Для сімейного вогнища» та романі Ольги Кобилянської «Земля». Коли вже апелювати до класики, то мені особисто ближче «рассказкі» про Ната Пінкертона та Ніка Картера, популярні сто років тому і в Україні. Нині їх перевидають у Росії як класику жанру, хоча сучасним вимогам до кримінального чтива вони не відповідають. Проте в них є чесноти, яких не вистачає українській літературі нині: стильність при кричущий бульварщині, серійність та масовість. Словом, «масова література» лише тоді відповідає цьому поняттю, коли представлена в широкому асортименті. А сучасний український детективний роман – поки що зразок штучної ручної роботи.

Жанровий лікнеп

На мою думку, головна помилка тих, хто хоче говорити сьогодні про детективи в Україні, – незадовільна теоретична підготовка і бажання все спростити. Причому спрощують не умовні читацькі маси, а розумні вчені мужі. І перший приклад такого спрощення – згадане вже визначення «Злочину і кари» як детективного роману. Не кожен твір, у якому одна людина вбиває іншу, є детективним романом у прямому розумінні цього слова.
Через звичку спрощувати до авторів-детективістів помилково зараховані Андрій Курков, Ірен Роздобудько, Євгенія Кононенко, Василь Шкляр, Леонід Кононович. Наприклад, Курков сам признавався: серед майже двох десятків його книжок лише роман «Гра у відрізаний палець» можна вважати детективним трилером. Якось письменнику набридло, що його вважають автором детективів безпідставно, через те сів і написав один. Так би мовити, для звітності. «Імітацію» Кононенко детективом охрестив, до речі, той-таки Курков. Хоча насправді цей елегантний твір – соціальна драма, від якої віє духом французьких романів, що не дивно: Кононенко читає французьку літературу в оригіналі.
Маючи формальні ознаки детективу, не є таким і «Ескорт у смерть» Роздобудько. Вбивства та вкриття вбивці відбуваються тут ніби між іншим. Письменниця помітно експериментувала з жанрами, і після «Ескорту…» та «Останнього діаманту міледі» зрозуміла – це не її. Тепер вона знана передусім як авторка сентиментальних, сюрреалістичних та соціально-психологічних творів, що мають шалений успіх у жінок інтелігентних професій. Але журналістам це чомусь не заважає далі безпідставно іменувати Ірен Роздобудько «українською Марініною».
Мабуть, «Ключ» Василя Шкляра стоїть до «чистого» детективу найближче. І все одно не є на сто відсотків розважальною літературою. Сучасний детектив – передусім легке чтиво, автор якого зазвичай посилає читачеві один конкретний месідж під фінал, весь інший час заповнюючи пропозиціями розгадати загадки і не даючи перевести подих від перебігу подій. У Шкляра в «Ключі» та «Крові кажана» надто багато художньої літератури і авторських рефлексій як для вимог типової «літератури споживання». А Леонід Кононович, створивши після «Я, зомбі» серію націонал-патріотичних антикомуністичних книжок, які поєднують у собі простеньку детективну загадку і спецефекти бойовика, згодом зрікся свого детектива Оскара, перейшовши на більш близьку йому герметичну прозу.

Письменникам треба читати

За моїми спостереженнями, щороку в Україні пишеться і видається в середньому 20 (!) нових романів, автори яких готові вважати свої твори детективами. Тоді як для нормального розвитку цього популярного жанру в такій країні, як наша, їх мусить бути щонайменше 200. Причому 170 з них обов’язково будуть середньої або низької якості — і це нормально. На фоні поганих книжок добрі будуть швидше помічені. Письменники почнуть конкурувати між собою, хто краще та загадковіше закатрупить жертву. А ще почнуть сваритися, що краще – коли в детективі одна жертва, зате потужна, чи кілька десятків статистів. Нарешті, винесуть на обговорення читачів, кого цікавіше шукати разом із героєм: серійного вбивцю-маніяка, таємничого спадкоємця, який на шляху до спадщини усуває конкурентів, месника, який мститься за честь зґвалтованої колись коханої тощо. В цьому плані міцно спаяній спільноті українських фантастів можна лише позаздрити: в них є профільне видання, професійний з’їзд, кумири та авторитети в інших країнах.
Натомість українські автори детективів навіть не знають одне одного. Більше того: вони здебільшого не читають як колег, так і сучасних іноземних детективів у російських перекладах (українських, на жаль, немає), а отже – не стежать за популярними тенденціями розвитку детективу в Європі та Америці. Так само через відсутність базових знань і школи вони не здатні вигадати адекватний сюжет.
Показовий приклад цьому – спроба кінопродюсерів знайти навіть серед такої невеликої кількості українських детективів гідну історію. Бо саме вона, а не стилістичні пасажі, цікавлять кіношників. Для письменника, і не лише українського, екранізація – потужний чинник популярності. Проте, чесно прочитавши кілька десятків українських детективів, продюсери розвели руками: цікаво розповідати історії вміють лише одиниці.

Вони час від часу пишуть убивство

Головна причина відсутності в українській літературі детективної індустрії – відсутність спеціалізованих видань та нагород, які б гуртували довкола себе певні «клуби за інтересами». На Всеукраїнський конкурс романів та сценаріїв «Коронація слова» або перестали подавати детективні рукописи, або під час відбіркового туру їх свідомо вибраковують, хоча хтось пустив чутки, що «Коронація» – саме конкурс детективів.
Конкурс гостросюжетної літератури «Золотий Бабай» трансформувався у однойменну літературну серію, але наповнюється вона дещо мляво. При всіх ознаках масової літератури наклади «бабаїв» швидше андеграундні, що не стимулює амбітних авторів.
У свою чергу, самі автори нічого не роблять, аби закріпитися на здобутих рубежах і працювати над собою. Хоча на фоні представлених у цій серії Івана Аврамова, Олександра Медведєва та ще двох-трьох імен романи Олексія Волкова вирізняються настільки помітно, що віднедавна автор має персональну книжкову серію. Натомість інший колишній автор «Золотого Бабая» Олександр Винокуров після низки дуже поганих детективів несподівано написав «Під одним дахом зі смертю» (інша назва «Кафе «Георг») – один із кращих, на мою думку, зразків нового українського популярного чтива.
Замахнувшись на детективну серію, обмежився однією книгою вінницький автор Віктор Мельник. Після давнього «Культурного шару» не поспішає тішити цінителів якісного бульварного чтива відомий тележурналіст Юрій Макаров. Зовсім замовк черкащанин Станіслав Стеценко – у середині дев’яностих років минулого століття його «Чорна акула в червоній воді» мала імідж мало не еталонного детективного трилеру, а минулорічна, написана після тривалої паузи «Вся Влада Радам!» убога настільки, що здається – написана іншою людиною. Словом, для розвитку детективного роману в Україні бракує хоча б зародків індустрії та літературних проектів. Виняток – серія «Інспектор і кава» Валерія та Наталі Лапікур – лише підтверджує сумне правило.

 
5 кращих українських детективів останніх років від Андрія Кокотюхи:

 
1. Олексій ВОЛКОВ “Амністія для хакера”
2. Юрій МАКАРОВ “Культурний шар”
3. Валерій і Наталя ЛАПІКУРИ “Покійник по-флотському” (серія "Інспектор і кава")
4. Олександр МЕДВЕДЄВ “Кримінальний романс”
5. Олег ШМІД “Павук”
 
5 найгірших українських детективів останніх років від Андрія Кокотюхи:
 
1. Олександр МЕДВЕДЄВ “Клуб зразкових чоловіків”
2. Марія ЕФФ “Мало місця правді”
3. Роман КОРИТКО “Приватне розслідування”
4. Наталя ВАРЛАМОВА “Привид замку Ричарда”
5. Станіслав СТЕЦЕНКО “Вся Влада Радам!”

Андрій Кокотюха