Бійцівський клуб української літератури

Достоту невідомо, чи є серед українських боксерів ліричні душі, які ночами, відпочиваючи від зубодробильних спарингів, пишуть вірші про квіточки й метеликів. Натомість можна з певністю сказати, що серед наших письменників фахових боксерів немає, хоча є суперважковики на кшталт Богдана Жолдака (154 кг на голодний шлунок). Жарти жартами, але у зв’язку з регулярними бійками в парламенті й роздачею ляпасів у високих кабінетах журналісти заходилися вишукувати в архівних джерелах інформацію: хто, де, коли, кому й за які заслуги відредагував мордяку. Приємно, що в цьому благородному ділі й українські письменники не пасуть задніх. І своєю поведінкою цілком спростовують думку, ніби наша інтелігенція – слабкодуха і м’якотіла, як гнила груша. Отже, не претендуючи на вичерпність і всеохопність, пропоную згадати найяскравіші випадки, коли письменники діяли не пером і не язиком, а кулаком. А то й обома.

Найперше спадає на думку трепетний, але не тремтливий лірик Володимир Сосюра, який власноручно задокументував у автобіографічному романі “Третя рота” те, як перетворив на відбивну обличчя поета Шмигельського просто в редакції газети “Червоний шлях”. Починалося все з не дуже толерантної дискусії про нову збірку Валер’яна Поліщука “Громохкий слід”. Наталя Забіла і Антон Шмигельський – її чоловік – цю книжку називали геніальною, а Сосюра зазначив, що вона геніально видана, тоді як у неї всередині – г… Відтак дискусія перекинулася на значно тонші матерії – партійність/безпартійність. Обізвана безпартійною ідіоткою, Забіла кинулася молотити Сосюру в два кулаки, а Шмигельський запопадливо тримав його за руки. Коли Забіла, отримавши сатисфакцію, нарешті вискочила за двері, Шмигельський нарешті дістав змогу отримати від Сосюри сповна: і за себе, й за дружину. Задовольнився Володимир Миколайович лише тоді, коли став відчувати, що б’є “не в обличчя, а в мокру і слизьку подушку, що росла і пухла […] на очах”.
Цікаві історії згадують друзі та знайомі Василя Стуса. Так, В. Шиманський був свідком, як у горлівській їдальні поету став хамити, обзиваючи бандерівцем, і погрожувати п’яний шахтар. Тоді Василь Стус “розвертається […], хапає того плюгавця і піднімає вверх”. Стус ніколи не підвищував голосу, і того разу теж сказав без крику, але гнівно: “Замовчи, негіднику, бо вишвирнемо тебе геть із їдальні”. В. Овсієнко розповідає, як уже у в’язниці, коли Стуса в тісній робочій камері став щемити кримінальник, той схопив викрутку й твердо пообіцяв вставити її йому в горло, якщо гад не заспокоїться. Подіяло. До слова кажучи, самому Овсієнку, певно, знаючи його вдачу, свого часу інкримінували те, що він нібито напав на міліціонера й повідривав йому ґудзики.
Неабияку силу духу продемонстрував і молодий поет Володимир Забаштанський. Сліпий і позбавлений кистей обох рук (як багато дітей повоєнної доби, грався не віртуальними, а справжніми боєприпасами), він ганявся по лікарняному саду за кавалером своєї майбутньої дружини – відвойовував кохання…
Резонансна письменницька тузанина відбулася близько півночі в листопаді 2003 року (тоді кучмівський режим намагався розколоти Спілку письменників і захопити приміщення на Банковій, 2). Драматург В. Фольварочний, увірвавшись до Спілки, захопленої ворожим штабом, побачив не загін озброєних головорізів, а… колегу-письменника Р. Коваля, який там чергував і був винен хіба в тому, що підтримував у клановій розбірці одіозну Наталю Околітенко. Далі, за словами останнього, Фольварочний накинувся на нього з лайкою й кулаками. Коваль, вчасно помітивши фото- та відеокамери, піднімати кулак на старшого колегу не став, а лише тримав його за руки, зберігаючи товарний вигляд свого обличчя. Тоді його схопили інші гості, й Фольварочний безборонно поставив сердешному кілька синців. “Якщо ти такий сміливий, давай, іди на мене сам на сам!” – гукнув Коваль, але лицар пера натомість схопив принагідний стілець, підняв його високо над головою і пообіцяв розтрощити спілчанське майно в Коваля на голові. Цю сцену вже виключений зі Спілки Роман Коваль назве трагікомедією, хоча тягне вона радше на трагіфарс.
Можна згадати й історію зі скандально відомим О. Бузиною, якому добряче всипали письменники за брошуру “Вурдалак Тарас Шевченко”.
Ще одним героєм нещодавно виставився літератор Андрій Топачевський, який під час зустрічі із заступником Л. Черновецького Олесем Довгим піднявся на трибуну, нібито щоб поставити питання, й раптом заліпив чиновнику такого дзвінкого ляща, що знічені колеги по перу мусили, ховаючи очі, в прискореному темпі залишати залу. Мабуть, запальному літераторові не сподобалося, що у своїй промові Довгий поєднав привітання від Черновецького і згадку про свого дідуся – відомого поета Олексія Довгого.
На тлі цих глобальних міжусобиць якимось аж надто примітивним видається те, що співачка, журналістка й за сумісництвом письменниця Ірена Карпа дала в зуби (не бутерброд) своєму продюсерові. Як вона сама пояснила зацікавленій громадськості, це в неї “не надто частий спосіб проведення часу”. А те, що її продюсер живий “і навіть щелепу йому не цементували”, свідчить хіба про погано відпрацьований удар Ірени.
Здається, в Будинку літераторів треба відвести яке-небудь підвальне приміщення під спортзал із набором різнокаліберних груш і бодай невеличким рингом, де письменники зможуть вправлятися не лише в мистецтві слова, а й у мистецтві бою. Бо, як кажуть, не словом єдиним…

Олександр Стусенко.