Літературна періодика в Україні: маємо те, що маємо

Ви – член Спілки письменників, і маєте принаймні засвідчувати власну діяльність на благо розвитку української та світової літератури.
Ви – відомий автор, представник найактуальніших літературних течій, що корелюють із загальноєвропейським культурним процесом, маєте недописаний роман і прагнете оприлюднити його уривки. 
Ви – літературний критик, і ваше завдання – аналізувати й почасти скеровувати сучасний літературний процес та вводити його до загальноєвропейського контексту.
Ви – молодий та перспективний автор, що написав непогане оповідання, поки що єдине, та купу цікавих поезій, виставив доробок на  всіх існуючих в мережі Інтернет літературних сайтах, але остаточного задоволення та визнання поки не отримав.
І, нарешті, ви – читач, що стежить за літературним процесом країни і полюбляє порівнювати власну думку з думками авторитетів та просто бути в курсі подій.
Тоді усім вам необхідна літературна періодика. Якою вона є в сучасній Україні та куди податись усім вищепереліченим узагальненим персонажам у пошуках адекватної реалізації власних намірів?

 Загублені у "Всесвіті"

Літературні журнали Спілки письменників України складають доволі численну та автономну групу, що циркулює всередині герметичного простору спілчанських діячів. Це "літературно-мистецькі та громадсько-політичні" часописи  “Дніпро” (видається з 1927 року), “Вітчизна” (з 1933) “Дзвін” (з 1940), які забезпечили собі перманентне існування, сталість концепції, аудиторію та тяглість традиції фактично від часів заснування: як на рівні підбору текстів та критичних оглядів, так і на рівні художнього оформлення. Тут друкуються члени Спілки письменників, їх передплачують члени Спілки, видаються вони регулярно і державним коштом, і, фактично, ці журнали є документами суворої звітності про діяльність Спілки. Водночас їх суспільний статус вельми обмежений, повноваження авторитету для молоді вони втратили синхронно зі Спілкою, так і не здобувши протягом історії власного існування ані академічного статусу, ані широкої популярності, й зараз майже не представлені в інформаційному та ринковому просторі.
Дещо окремо стоїть харківський спілчанський часопис “Березіль”, що зараз толерантно поєднує на своїх сторінках архаїку та нові тенденції, друкуючи тексти Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Софії Майданської, Сергія Жадана, Людмили Таран.
Мало кому відомо, але журнал іноземної літератури "Всесвіт" – без сумніву, найпопулярніший український часопис радянських часів, який збирала, складаючи з нього бібліотечку іноземної літератури українською мовою, половина населення України, існує і зараз. Це найстаріший літературний журнал, заснований 1925 року Василем Елланом-Блакитним та Миколою Хвильовим і редагований Олександром Довженком, що за 80 років свого існування надрукував більше півтисячі романів, тисячі поетичних добірок, повістей і драматургічних творів, тисячі статей, розвідок, інтерв’ю авторів із 105 країн світу в перекладах із 84-х мов світу, – зараз він живе тихим, але стабільним життям поза суспільним резонансом, зберігаючи виваженість у підборі авторів та високі критерії якості перекладів.
"Слово і час" – єдиний академічний літературознавчий часопис, що видається в Україні Інститутом літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України та Національною спілкою письменників України і самим своїм існуванням констатує наявність наукового дискурсу в сучасному українському літературознавстві. Безцінний, передусім, для науковців та аспірантів (бо має ВАКівський статус), до рук пересічного читача журнал потрапляє нечасто.
Отже, спілчанська літературна періодика зараз впевнено займає місце на маргіналіях інформаційних та суспільних процесів,  і це поки що її цілковито влаштовує. Водночас, попри парадоксальність статусу, вона є своєрідним симптомом українського літпроцесу. 

 Недоторканний резерв

На теперішній момент в Україні існує також ряд актуальних часописів, кожен з яких має артикульовану приналежність як до сучасного літературного процесу, так і до історії української літературної періодики. Зважаючи на те, що більшість тримається на приватній ініціативі та грантовому фінансуванні, почасти ці часописи не є регулярними виданнями, час від часу зникаючи та відновлюючись. 
"Класикою жанру" інтелігентного українського часопису є "Сучасність", що до 1992 року видавався за кордоном: у Німеччині (Мюнхен) та у США. Це місячник літератури, мистецтва та суспільного життя із поважною редколегією, виваженою редакційною політикою та високою якістю літературного та критичного матеріалу.
“Кур’єр Кривбасу” – літературно-культурологічний журнал, заснований у 1994 році, видається у Кривому Розі, його головним редактором є письменник Григорій Гусейнов. Це видання орієнтується на сучасну літературу, створюючи на власних сторінках ситуацію діалогу між різними літературними  регіонами України, які, за традицією, до діалогу вдаються доволі нечасто.
"Часопис текстів і візій" – так визначив власне кредо радикально-актуальний журнал "Четвер", що видається з 1989 року в Івано-Франківську та Львові. Журнал починався як самвидав, але згодом почав виходити майже регулярно, орієнтуючись передусім на пошук нових перспективних авторів і залишаючись глибоко концептуальним, малотиражним та важкодоступним. Із 1992 по 1996 роки журнал редагувався Юрієм Іздриком та Юрієм Андруховичем, потім припинив існування до 2000 року, після чого, редагований Іздриком, виходив до 2004 року, а у 2007 році реінкарнувався втретє. На сторінках "Четверга" друкувалися представники "станіславського феномену", а також покоління сучасних молодих літераторів майже у повному складі. Кожен номер "Четверга” є окремим естетичним проектом, при цьому тексти доповнюються та коментуються концептуально підібраним візуальним матеріалом.
Проект "Потяг-76" – центральноєвропейський часопис під редакцією Ю. Андруховича та О. Бойченка, присвячений новій та найновішій літературі Центрально-Східної Європи, у поєднанні з есеїстикою, критикою та публіцистикою, – має на меті сприяти самоідентифікації української літератури та культури серед найближчих за часом і топосом літератур так само, як і колись міжнародний потяг “Гданськ-Варна” сполучав різні частини цього регіону. "Потяг-76" наразі є Інтернет-часописом, хоча починався як друкована періодика, а також періодично викристалізовується в офлайн-проекти, як то "Потяг до Польщі".
 Також до літератури причетні відомі інтелектуальні часописи "Ї" та "Критика", що публікують актуальні твори, книжкові огляди та актуальні критичні розвідки.
Попри всю різноманітність, сучасна інтелектуальна літературна періодика загалом має невеликі тиражі, тенденції до уніфікації, потребує вибагливого читача та професійного критика, якого поки в Україні бракує.

Найостанніші спроби

Інтенсифікація літературного процесу викликала до життя низку нових проектів літературних часописів, як друкованих, так і віртуальних. І якщо останні не мають формальних обмежуючих критеріїв і в принципі мають рости як гриби після дощу, бути відкритими до різних літературних проектів, то реальним часописам все важче стає виборювати право на власне існування як неприбутковій формі вітчизняної періодики. Показовим є приклад літературного журналу "Золота доба", що мав орієнтуватися на молодих авторів і досить недовго проіснував за рахунок залишкових коштів більш успішного видання.
Серед сучасних літературно-критичних журналів вирізняється "Київська Русь" (головний редактор – Дмитро Стус), яка виникла два роки тому як взірець сучасного підходу до впорядкування літературного матеріалу та поліграфічної якості й зберігає заявлений рівень. Кожне число часопису має власну концепцію, що зумовлює тематичну спрямованість упорядкованого матеріалу, а це робить журнал цілісним та цікавим для широких читацьких кіл. У "Київській Русі" можна знайти твори авторів-класиків та авторів-початківців, огляди нових книжок, критику, публіцистику та інтерв’ю. Журнал відкритий до співпраці з молодими цікавими авторами.
Сподіваємось, що у недалекому майбутньому ми спостерігатимемо розвиток літературної періодики, появу нових цікавих часописів з нестандартним підходом, а поки побажаємо довгих років життя існуючим!
                                                                             

Мирослава Сапко.