«Ім’я нам – легіон»: де вчать літтворчості?

Цього року вітчизняна літературна й білялітературна людність матиме одну цікаву дату, яку навряд чи відзначатиме. А дарма. Бо дата, до всього, ще й кругла. Цьогоріч виповнюється десять років із часу відкриття при Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка відділення літературної творчості.

Як усе починалося

Біля витоків літвідділення стояли тодішній декан тодішнього філологічного факультету Михайло Наєнко та тодішній голова Спілки письменників Юрій Мушкетик. Ідея такого відділення назріла давно, бо у зв’язку з відомими подіями 1991 року українським літераторам не зовсім зручно стало вступати в Московський літературний інститут ім. Горького. А факультети журналістики, на яких, зокрема, готували літпрацівників, не могли дати фаховим літераторам серйозної філологічної підготовки.
У перші роки роботи з молодими письменниками викладачі не мали чітких методрозробок та навчальних планів суто для літтворців, ведення спецкурсів було стихійне й імпровізоване, плани складалися на ходу, а творчі майстерні часом дублювали одна одну. Крім того, одразу ж після відкриття «літературної творчості» з новою силою спалахнула дискусія, що велася (часом навіть без дотримання правил еристики та елементарних вимог культури) за двома напрямками: чи доцільно було відкривати таке відділення? Чи можливо взагалі вивчити на письменника? До речі, подекуди й нині, на десятому році плідної роботи відділення, у пресі зринають статті на кшталт «Де навчають на письменників?» Викладачі, які стають першими жертвами подібних інтерв’ю, не втомлюються повторювати, що ніхто тут нікого поетом чи прозаїком не робить. Люди починають писати не тому, що приходять на «літтворчість», а приходять на «літтворчість» тому, що вже пишуть. Творчі викладачі на своїх майстер-класах можуть лише огранити наявний талант, можуть допомогти надрукуватися, зрештою, надавати купу порад, які майбутні класики все одно матимуть глибоко «десь».

Діагноз: літтворчість

Для тих, у кого літературна творчість – не діагноз, а вирок, літвідділення стало своєрідним рятівним колом від рутини філфаку та марноти журналістики. Мало хто вступав сюди з простої цікавості. За словами одного з перших викладачів «літтворчості» Валерія Шевчука, це відділення від початку розглядалось як осередок богемного спілкування молоді з усієї України. Воно стало потужним інформаційним центром, тим середовищем, якого творчій молоді не вистачало й без якого важко собі уявити будь-яке творче зростання. Під цими словами міг би підписатися не тільки Валерій Шевчук, а й випускники літвідділення – нинішні члени Спілки письменників і знані в літературі люди: Олеся Лященко (вже кандидат наук), Олеся Мамчич (одна з найпотужніших представниць поетичної когорти «двотисячників»), Олеся Мудрак (чи не найяскравіша авторка еротичних поезій), Олег Здорик (продовжувач найкращих традицій класично-симоненківської лірики), Тетяна Винник (перевелася на літвідділення аж із самого Ніжина, з тамтешнього педуніверу), з молодшої когорти можна назвати В’ячеслава Левицького (парубок моторний не лише в поезії та прозі, а й у критиці).
На «літературну творчість», зрештою, як і до Спілки, можна потрапити за загальним конкурсом. Але це непросто. Загальний конкурс – 5-7 осіб на місце. Крім іспитів із рідної мови, літератури й історії, абітурієнти мають пройти творчий відбір, продемонструвавши своє вміння писати, підкріплене публікаціями, книжками чи принаймні копицею готових до друку текстів. А вже ті, кому пощастить стати студентом і дійти до фінішної прямої (дипломної роботи), матимуть радість подвійну, адже літературне відділення – в силу своєї специфіки – єдине, де випускники пишуть аж два дипломи: творчий (тобто укладають рукопис потенційної книжки) та науковий, аби нарівні з іншими філологами мати змогу вступати до аспірантури. Університетові залишається тільки думати-гадати, на які кошти видати найкращі дипломні роботи своїх маґістрів літературної творчості, бо ж у бюджеті грошей на це не передбачають і досі.

Парад планет і павуки у банці

Про специфіку навчання на літвідділенні вже ходять легенди в трьох томах. Не беруся їх розвіювати, бо це справа така: розвієш одну, а мимоволі породиш іще три. Мовляв, коли щось заперечуєш, то, певно, діло тут нечисте: вочевидь, було ще й не таке! Специфіка починається вже тоді, коли створюється академічна група під назвою «Літературна творчість». Коли замість «літвідділення» в когось ненароком проскакує «елітвідділення». Коли викладачеві на стіл лягає самостійна робота про складні синтаксичні конструкції з різними типами зв’язку, написана віршами. Коли вся творча група на три дні зникає з пар, аби потрапити на ірпінський семінар видавництва «Смолоскип» чи спілчанську нараду молодих літераторів, заява про що пишеться крейдою на дошці. Коли викладач каже: «Ну, ви люди творчі, вам можна…» Коли викладач – сам творча людина. Так, через руки та уми «літтворців» пройшли Валерій Шевчук, Роман Іваничук, Ліна Костенко, Оксана Забужко, Ніла Зборовська, Раїса Іванченко, Володимир Яворівський, Олексій Дмитренко, Юрій Мушкетик, Етері Басарія, Віктор Кордун, Василь Юхимович…
Письменник і за сумісництвом доцент Олександр Яровий був перший, хто свого часу прийняв на себе удар: він був куратором першого набору на літвідділення. Тому й досі його улюблена фраза: «Гірше середовище за письменницьке – тільки акторське». В міру можливості пан Олександр намагається тримати філологічну «білу кістку» в чорному тілі. Бо якщо людина вступає на «літтворчість», а через рік-два стає в позу скептика й каже, мовляв, чого ж ви з мене досі не зробили генія, і свої прогули мотивує творчими запоями, то який тоді сенс у літвідділенні?.. Нелегко курувати групу, в якій десять осіб і всі – особистості. До кожного потрібен свій підхід, «притирання» йде у двох площинах: «студент – студент» і «студент – викладач». Якщо несприйняття студентом викладача регулюється академічною етикою (не подобається – не ходи на пари, до зустрічі на іспиті), то «притирання» всередині групи нагадує співжиття голодних павуків у банці. Або парад планет, коли між сильнішими особистостями створюється така гравітація, що в утвореному полі неможливе нормальне спілкування, а отже, і взаємне навчання. Тут і спаплюжене кохання, і творча заздрість, і просто заздрість, і плітки, що базуються на чутках, і викидання з вікна (одне одного й самого себе), а також – неодмінний атрибут чи не кожного творчого середовища: палкі обійми, єдина мета яких – задушити колегу. Виживають лише найсильніші або ж пофігісти.
Однак бувають і приємні винятки, коли група здружується й робить грандіозні спільні проекти (наприклад, театральні вистави). Крім того, літвідділення має два альманахи – «Сві-й-танок» та «Сполучник», щотравня відбувається університетський поетичний конкурс «Жива троянда». Тут уже місця вистачає всім. Хоч і не всім це подобається… А загалом, молодим і багатоамбіцяючим літераторам у пресу доводиться пробиватися самотужки, на що йдуть роки та нерви… То більше, що значна частина випускників «літтворчості» йде в журналістику, науку, заміж, і в літературі залишаються одиниці. Про яких злоязикі критики кажуть: нулі.
А взагалі, навчатися на літвідділенні весело. Особливо якщо пам’ятати один із законів Мерфі: ви надто серйозно себе сприймаєте. Приходячи сюди, слід бути готовим до того, що у своїх рідних Телепеньках ти був юним поетом номер один, а тут таких юних – п’ять груп. Плюс ті, що у групи не вмістились, а тому навчаються на відділенні україністики, русистики, славістики та інших -істик. А це – гарантовані душевні травми. Це той гарт, пройшовши який із максимальною для себе користю, людина піде в широкий світ (чи повернеться у рідні Телепеньки) щонайменше духовно міцною. А чи стала вона за п’ять років інкарнацією Кобзаря, Каменяра чи Дочки Прометея – покаже час.

Філологічний постскрипт

Під час перепису міського населення 1922 року в самому лиш Києві 10000 (десять тисяч) душ назвали себе за фахом письменниками. Приблизно в той час молодий М. Рильський писав у «Декларації обов’язків поета й громадянина»:

Ім’я нам – легіон,
Поети й поетики.
Тож за облавок канон
Старенької пані естетики!

Бабусю Естетику, може, й не треба було так категорично, а от ідеалу в десять тисяч літературних душ досягати варто. А ще було би непогано створити при літвідділенні бодай якісь курси, де навчали б на читача.

Олександр Стусенко.