Про одного ворона, що знає…

Олекса Росич. «Джовані Трапатоні». –  Львів: «Видавництво Старого Лева», 2010. – 370с.

Чому всі дорослі звикли називати найправдивіші історії казками? І коли їм надається можливість повірити у диво вони відверто нехтують. Так, хіба притомна доросла людина повірить у те, поранений ворон, що одного зимового ранку якимось дивом опиняється на вашому підвіконні не просто уміє розмовляти, а просить допомогти врятувати вірменську принцесу ворону Маріам від страти? А таке насправді може трапитись. І не у далекій країні за морями-океанами, а у сучасному Львові. Цю дивовижну історію розповідає своїм юним, і не тільки, читачам казкар Олекса Росич. До категорії «не тільки» можуть увійти батьки, дідусі, бабусі юних читачів у чиї руки потрапить пригодницький роман «Джовані Трапатоні» і ще багато-багато хто, незалежно від віку, соціального статусу та сфери діяльності.

Про соціальний статус згадано, власне, не просто так. Адже розпочинається роман розповіддю про родину банкіра-багатія Макса Гая, якого окрім власного збагачення та примноженням  капіталу не цікавить нічого: ані дружина, яка попри все вважає себе найщасливішою жінкою у світі, ані двоє донечок. Про те, до чого призводить людська жадібність і яку ціну за неї потрібно платити, читач дізнається набагато пізніше, а спершу – дивна-предивна історія про ґудзики, яку дванадцятирічній дівчинці Ладі розповідає ворон Джовані Трапатоні. Багато століть тому злий чарівник на ймення ДДТ перетворився на ворона і кожні наступні триста років продовжував своє життя за допомогою чарівного ґудзика. Та одного разу цей ґудзик загубився, і всі ворони світу тепер  змушені шукати його. Ці пошуки, у яких люди об’єднуються з птаством, довгі, з безліччю пригод, яскравим гумором, чудернацькими випадками і, як не прикро, навіть із жертвами.

Ворону Джовані Трапатоні у пошуках гудзиків (а їх потрібно знаходити та здавати до канцелярії грізного ДДТ по три тисячі щомісяця) беруться допомагати донька Макса Гая Лада та її бабуся Ганя очільниця товариства «Ті, кому за 70». У цій боротьбі є і пограбування крамнички гудзиків, і викриття схованок, злих чар, і багато висмикнутих пір’їн, непритомних ворон та львівського колориту: частина подій роману відбувається у кнайпі «Гасова лямпа», щось просто на вулицях міста, а щось у старій водокачці.

Та якщо на шляху подолання, хай навіть найбільшого у світі зла, стоїть ще більша сила любові, усі перепони та злі чари рано чи пізно зникають. Роман Олекси Росича розповість читачам про те, як важливо вміти любити, а головне берегти це велике почуття.  Ще як любов уміє протистояти лицемірству, ницим хитрощам, підступним зрадам, у якій би подобі вони не були заховані (чи то кажана, чи то ворона, чи то людини).

І завжди важливо пам’ятати час розплати за усі негідні вчинки обов’язково настане. Яскравим свідченням того, є історія Макса Гая, який проміняв скромне, але гідне життя з родиною на золоту клітку, якою став для нього власний замок. Так його бажання стати найбагатшою людиною світу справдилося, але за те йому довелося заплатити надто високу ціну злий чаклун ще у молодому віці Макса, забрав у нього людську подобу, назавжди перетворивши його у ворона.

Але будь-які казки навіть найправдивіші з правдивих завжди завершуються «хепі ендом», не стане винятком й  історія Джовані Трапатоні та його друзів.

Тетяна Землякова