Нотатник яскравих вражень

Леся Воронина. У пошуках Оґопоґо. – К.: Нора-Друк, 2010. – 176 с.

Насправді це зовсім не розповідь про таємничого канадійського монстра, близького родича Нессі, чудовиська з озера Лох-Несс. Тай самого Оґопоґо годі шукати – він любісінько чаює з авторкою просто на обкладинці. Утім, назва сповіщає про сам процес пошуку, але не про його результат. І власне процес стає настільки захопливим, що врешті-решт ловиш себе на думці: а хіба результат взагалі потрібен?

Офіційно жанр книжки – дипломанта конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики про кохання «Коронація слова» зветься «тревеллогом», тобто дорожніми нотатками. Саме тому її випущено у серії «Мандри». Крім того це – дебют відомої дитячої авторки Лесі Ворониної в амплуа «дорослої» письменниці. Проте, попри деякі справді недитячі моменти, для дорослих Воронина пише так само, як і для дітей: легко, весело і яскраво. Навіть в одній із розповідей за завичкою звертається до читачів «мої маненькі любі друзі». (До речі, самим дітям цю «дорослу» книжку теж можна сміливо рекомендувати. Звісно, не для малечі, яка просто не зрозуміє багатьох речей, а для старшечків, котрі сприймуть текст адекватно, як згадані у книжці хевізькі учні, які щодня споглядають пам’ятник «оголеній ціпі» перед своєю гімназією.)

Можливо, інші письменники про кожен пункт подорожей Лесі Ворониної створили б окрему оповідь такого самого обсягу як вся книжка «У пошуках Оґопоґо». Проте, це – саме той випадок, коли стислість стає сестрою таланту. Ці подорожні нотатки не претендують ні на вичерпність, ні на відсторонену об’єктивність: авторка не просто присутня у тексті – вона і є самим текстом. Леся Воронина впізнається у кожному слові своїх оповідок – вони буквально заряджені її життєлюбністю та життєствердністю. Невмирущий усміхнений український менталітет відчувається на кожній сторінці. Хоча подорожі Лесі Ворониної пролягають далеко за державний кордон, проте кожна нова місцевість видається рідною-знайомою. На що б не дивилася Леся Воронина – під її поглядом усе починає оживати, рухатися, переливатись і мерехтіти. Напевне, це суто дитяча здатність – бачити світ таким, яким він є, а не через шори дозволеності/ заведеності/ доцільності/ відповідності попереднім стереотипам.

Географія «поетапної» навколосвітньої подорожі Лесі Ворониної така ж барвиста і непередбачувана, як і буває в житті: Пітер, Відень, Анталія, Козин, Едмонтон, Таллінн, Хевіз, Вроцлав, Шарм-ель-Шейх, Грац, Балаклава… Крім того, Воронина описує багато моментів, які стосуються подорожей не безпосередньо, а швидше за внутрішньою логікою. Ця суб’єктивність створює дивовижний ефект присутності – під час читання «У пошуках Оґопоґо» читач частково «привласнює» досвід авторки, тому що здається, що насправді він був поруч у всіх цих її подорожах – навіть у тій, до Парижа, що так і не відбулася…

Звичайно, з усього побаченого й описаного Лесею Ворониною можна робити й інші висновки – адже це лише те, що змогла осягнути одна людина, яка не претендує на досконалість. Але її бачення саме по собі настільки приємне і корисне для здоров’я, що має цінність незалежно від поглядів читача. Тому тільки почніть читати «У пошуках Оґопоґо» – і самі незчуєтесь, як проковтнете її з усіма ілюстраціями, а потім передасте усім своїм гарним друзям.

 

Атанайа Та