Сансара із нірваною

Любомира Княжич. Колесо Сансари. – Л.: Кальварія, 2010. – 112 с.

У житті часто-густо буває так, що професія сама знаходить людину. Рідше трапляються випадки, коли ця сама професія знаходить свого гідного оспівувача. Тим паче, якщо автор – жінка, але мовить від імені чоловіка, чий фах їй доводиться як не опанувати, то принаймні добре з ним ознайомитись. У цій ситуації повість Любомири Княжич про чолов’ягу, що торгує запчастинами для автомобілів, виглядає, як на автора сих рядків, переконливіше за роман Ліни Костенко про інтелектуала-програміста. Очевидно, метод художнього перевтілення мусить ґрунтуватися не лише на патріотичному забарвленні професійної поведінки героїв, але й зважати на її адекватність реальному стані речей у будь-якому ремеслі.

Попри певну перевантаженість публіцистичними відступами на злободенну тематику, «Колесо Сансари» написане «правдиво» принаймні в сенсі обізнаності з «виробничою» проблематикою. Так міг би описати свою юнацьку роботу в крамниці автозапчастин у Запоріжжі поет Павло Вольвач, якби не ставив дещо інші завдання у романі «Кляса». У такому ж ракурсі жорсткої «правди життя» представляли світові свої зболені твори Олесь Ульяненко і ранній Євген Пашковський.

За суто «чоловічим» сюжетом, головний герой «Колеса Сансари», який уже десять років торгує на ринку різним автомобільним мотлохом, вперше з’являється перед читачем у не вельми привабливому вигляді. П’яного, його тягнуть міліціонери після тривалих поминок по дружині, яка загинула в автокатастрофі, залишивши героя з дитиною і старою матір’ю на руках. Але, на щастя, у світі існують друзі. Наприклад, Рита. Марго. Автомобільний Майстер і ринкова Маргарита, уявляєте колізію? Продавщиця, рятівниця і розрадниця, а невдовзі й мати дитини, але не наського героя, а його 60-річного приятеля.

Утім, іноді складається враження, ніби роман писався для того, щоб авторка могла виговоритися на історико-політичні теми. Її герой критикує депутатів і журналістів, артистів і футболістів, а також телевізійних ведучих. То Вєрка Сердючка промайне у балачці, то Льоня Космос… Іноді навіть згадує класиків української літератури. Щоправда, сучасних, на кшталт Леся Подерв’янського. Про місцевий фольклор теж не забуває, цитуючи старого шофера: «Ех, літá молодії на кленовім мості в «Ікарусі» на помості…»

Частенько ця вставна «народна» публіцистика в стилі національно-романтичного Перебенді нівелює будь-яку художність, яка вряди-годи з’являється в описі екзотичних базарних буднів. А вже люду тут – як бруду: від колишніх заводчан, що робили деталі для орбітальних станцій, до дрібних спекулянтів і шахраїв. Повчальне, згорьоване, не без патріотичного драйву чтиво. «Просрала наша держава своє золото. Золоті мозки розтопилися від злиднів і потекли за кордон, а золоті руки поїла акумуляторна кислота», – значить герой про своїх базарних колег.

Насправді з ринкового люду і стосунків довкола них авторкою зібрана маленька модель нашого суспільства. З одного боку – зайшлі покупці, власники дорогих авто і загалом хазяї життя. З іншого – тісний світ «своїх» гендлярів, готовий чисто по-українськи обдурити, придбавши задешево, аби потім перепродати дорожче. Але живуть у цьому ярмарковому гармидері й справжні люди, себто роботящі й чесні трударі, які крутяться у ринкову вирі, наче білка в колесі.

Зрештою, за буддійською філософією, колесо Сансари – це принцип переродження, і щоб вийти з цього зачарованого кола треба зрозуміти, що сансара це і є нірвана. Це коли людина перестає перевтілюватись, розслабляється і стає «сама собою», досягаючи найвищої мети. Але пізнається це за умов усвідомлення марноти марнот і порожності всього сущого. Що ж до героя «Колеса Сансари», то наприкінці повісті він заперечує не те що буддійські істини, але й будь-які інші закони світобудови. Адже всі звикли, що світом править зло, і колесо Сансари переїде кожного, хто з цим не згоден. Наш герой, у принципі, не проти, але не забуваймо про «п’ятий елемент», що входить до формули світового ладу. Отже, про любов, яка здатна змінити навіть закоцюблого у своєму горі-безвір’ї чолов’ягу, що їде до лікарні, аби забрати після пологів Маргариту, а отримує натомість порятунок душі. Хоча б чужої, оскільки врятувати дитину, якій волею долі судилося потрапити в інтернат, тепер тільки в його силах. Словом, блаженна читацька нірвана після ознайомлення з цим карколомним читвом нам усім гарантована!

Ігор Бондар-Терещенко