Там, за туманом

Іван Ципердюк. Подорож крізь туман: статті та есеї. – К.: Грані-Т, 2010. – 120 с.

Зізнаюся, моє улюблене місце в цій книжці – остання сторінка, де вміщено дві світлини різницею в сімнадцять років – «до» та «після» «подорожі крізь туман». Між цими фотокартками – молодість, справжні друзі, і десь там лишилися дещиці незамінних речей, про які на ста двадцяти сторінках своєї «Подорожі крізь туман» розповідає Іван Ципердюк.

Найперше, що вирізняє цю книжку – відчуття розмови з людиною, чиї погляди вже ген-як усталилися, позбулися молодечого потягу до революційності, натомість набули м’якості осмислених і вистражданих переконань «дорослого». «Мені 40 років, – починає Іван Ципердюк свою «Подорож…». – І я зараз, віриться, усвідомлюю, що таке тяглість, спадковість, історія, яка не повинна перерватися». Пам’ятається, один Поет зі схожим настроєм „прожитого до половини життя” вирушив у власну «подорож крізь туман» через Пекло до самого Раю, де на нього, чекала вічно юна Беатріче. Однак Данте Аліг’єрі тоді було лише тридцять п’ять, та й на відміну від італійця Іван Ципердюк вирушає до Раю навпростець, вирушає до правдивого, істинного, до суті речей. Родина, мала й велика батьківщини, до болю рідна мова, люди, яких зустрічаєш на життєвому шляху, – те, чого не можна попросту викорінити, подавшись із рідного дому в інші міста, держави чи навіть континенти: «Ця книжка про повернення, про мандри до самого себе, своєї землі, душі, яку можемо втратити – але не маємо права. Відчуваємо, що воно, справжнє, десь зовсім поруч, недалеко, вже проглядається крізь туман, наче острів, який так визирають заблукалі під час бурі мореплавці. На цих сторінках – моя подорож крізь туман років і досвідів до землі, з якої все починається, на якій жили мої батьки, діди, живу я – і, вірю, завжди будуть жити наші діти», – зізнається автор у вступній частині. Такою ж ностальгійною щирістю просякнута вся «Подорож…» – байдуже, йдеться авторові про глибоко сокровенні для кожного з читачів речі, про митців і поетів, яких більше немає – Василя Кожелянка, Юрка Покальчука, Опанаса Заливаху, про молодече письменницьке угрупування початку 90-х «Нова деґенерація», а чи про не надто приємні політичні реалії, з приводу яких письменник услід за французом Борисом Віаном палко заявляє: «Я прийшов, щоб плюнути на ваші могили…» Очевидячки, саме цей настрій ностальгійного світлого смутку в розмовах про найрізноманітніші буденні речі притаманний багатьом представникам прославленого «станіславського феномену» (так, скажімо, збірка есеїв Івана Ципердюка напрочуд близька до відомої «FM Галичина» Тараса Прохаська).

Єдине питання, що так і лишилося відкритим, – чим завершилася «подорож крізь туман»? І чи завершилася вона? Хочеться вірити, що ні. Адже туман – це всього лише метафора життя, і всі ми, поки живемо, мандруємо у тумані, який то розсіюється, то згущується так, що, здається, за туманом не видно жоднісінького просвіту. Тож у цій «Подорожі…» цікавішим видається не те, що ховається за туманом, але істини, що їх ми віднаходимо впродовж своєї короткої або ж довгої мандрівки.

Ольга Бедрик