Із янголом на плечі

Іван Малкович. Все поруч: Вибрані вірші, переклади, есеї, інтерв’ю. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010. – 336 с.

Моє знайомство з Іваном Малковичем почалося однією «старосвітською баладою» зі збірки «зимових віршів». Не певна, почула я її вперше покладеною на музику, у виконанні славетного гурту «Плач Єремії», а чи її виспівав – достоту вишептав – в аудиторії один викладач української літератури, професор, який, повірте на слово, неперевершено читає поезію: «Краєм світу уночі, / при Господній при свічі / хтось бреде собі самотньо / із янголом на плечі…», – починався вірш. І щоразу, як чула ці рядки, я мовчки стискала кулачки, вболіваючи за того сміливця, що так відважно втримує на плечі свого маленького янгола. Із того часу Іван Малкович для мене – поет «зимових віршів», поет, який – не більше не менше – пише про ангелів.

У своїй мандрівці рядками заново «вибраного» Іван Малкович ретроспективно простує від найостанніших, написаних, може, щойно перед укладанням книжки, віршів (їх усього чотири, і вони, сказати б, не могли не відгукнутися на очевидне в сьогоденні), й аж до «юнацьких рукописів» кінця 70-х рр. Такий спосіб укладання книги нагадує кінематографічний прийом – немовби режисер відмотує плівку, щоби сягнути найбільш глибинних спогадів персонажа. Невипадково й «Все поруч» завершується «фотоесеєм» – серією світлин із коментарями Івана Малковича; на них – поет і ті, хто надихнув його на «фотографічну поезію», – рідні, близькі, друзі, найдорожчі спогади (такі дорогі, що заслуговують на окреме місце чи не в кожній книзі «вибраного» автором). «Все поруч», – переконують слова, складені в акуратні римовані або й неримовані, одначе незмінно милозвучні й по-малковичівському співучі рядки. Священне зовсім поряд, у звичайних, а часом і зовсім буденних речах. І навіть янголів раптом можна впізнати в тих, кого бачиш ледь не щодня, – у батьках, які турбуються про хвору дитину, в дітях, яким доступна найщиріша радість, у дідусях і бабусях, які вчать кожного з нас незамінних у житті речей. Може, саме тому чи не кожен, здавалося б, цілком простенький – скажете, дитячий? – вірш Малковича якось непомітно для читача й, певне, самого поета стає мало не молитвою: «Господи, літа стебельце / всели до самітніх душ, / дай кожному звити кубельце, / і не поруш…»? Направду, годі вигадати більш підхожу назву для тих «вибраних» речей, що увійшли до найновішої збірки Івана Малковича, адже й Бог, як і наші «особисті» янголи (ті, кого ми любимо і хто любить нас ), які непомітно, одначе міцно, підтримують нас за плече, – поруч.

… До речі, усе найкраще в моєму житті так чи інак пов’язано з найрізноманітнішими відтінками зеленого. Ясно-зелений, темно-зелений, салатовий, оливковий… Утім, із чого тут дивуватися, адже зелений, як відомо, колір серця, доброти. Хтозна, може, саме тому для своєї найновішої збірки вибраного Іван Малкович обрав саме ясно-зелений колір палітурки – щоби з неї срібним птахом проростало щонайщиріше добро? Щоби добро було завжди поруч, у серці кожного з нас.

Ольга Бедрик