У злагоді зі своїм «фадо»

Анджей Стасюк. Фадо / Переклад з польської Богдани Матіяш. – К.: Грані-Т, 2009. – 152 с.

«Це книжка, в якій дуже багато спокою», – такими словами поетка, літературознавець і перекладачка Богдана Матіяш схарактеризувала збірку малих есеїв відомого польського письменника Анджея Стасюка, і вони чи не найвлучніше відбивають настроєвість «Фадо». Спокійно, направду, стає вже від самого вигляду книжки, від одного доторку до напівм’якої обкладинки, що мовби зроблена для того, щоб якнайкраще приладнатися до читачевих рук… Спокій і затишок «Фадо», спокій і затишок людських доль…

Так, португальською «Фадо» означає «доля». Про чию саме долю йдеться Стасюкові – важко сказати напевне. Адже тут і його, особиста, окремішня, доля Анджея Стасюка, письменника, мандрівника й просто людини; і доля родинних спогадів, які невідомо чи збереглися б, якби їх свого часу не було записано й переповідано нам із вами; і доля багатьох` людей, що їх зустрічає на своєму слов’янському та європейському on the road» пілігрим-Стасюк; і непроста доля деяких європейських країн, що їх на мапі світу мало хто помічає; і меланхолійна музика, що мелодійним жіночим голосом виспівувала чиєсь «фадо»… Я би, певне, пристала до того, що поєднує усі ці долі в єдине містичне «фадо», – пам’ять. Як на мене, польський письменник турбується найперше про долю пам’яті: «Пам’ять і уявлення долі як необхідності бережуть нас від холодного дотику самотності, – розмірковує Стасюк. – Зрештою, тільки те, що минуло, справді існувало й трохи підтверджує наше непевне центральноєвропейське існування».

Те, «що минуло», автор пригадує із подиву гідним спокоєм. Тож природно, що його тексти мовби огорнуті серпанком спокою й затишку, так, ніби письменник розповідає само собою зрозумілі й природні для кожного з нас речі. Найбільш затишним і – даруйте вимушену тавтологію – спокійним для мене є есей «Спокій». У нім Стасюк навдивовижу ностальгійний і трепетний у стосунку до того, що звикли називати родинною пам’яттю. «Мені було десять років, – ділиться спогадами про дідуся й бабусю уже дорослий Анджей. – Я сидів недалеко від печі й спостерігав за їхнім життям. Я був хлопцем із міста, й мені здавалося, що те, що я бачу, ніколи не мине. Може, тому сьогодні ті образи приходять до мене, як сон, що постійно повертається. Або як вічність, завдяки якій пам’ять знаходить сили й віру». У «Спокої» вчувається любов і повага до власного коріння, а також якась щемлива співпричетність самого Анджея – сказати б, ліричного персонажа «Фадо» – до того світового порядку, що був «колись», і вже ніколи не повернеться. «У ті часи в по селах не було смітників, – згадує письменник. – Також не було й сміття». Натомість був такий собі заледве не одвічний крутіж предметів побуту, речей, їжі – священний і тим самим нерушимий порядок речей; «закон збереження енергії», зруйнувавши який, як видається, людина ще на крок наблизилася до кінця світу. Кінця світу речей, кінця світу, де всьому, і навіть використаній пластиковій пляшчині, є своє місце, немає нічого зайвого, немає надміру й таким чином – жодна річ не є «самотньою». Словом, усі речі у Стасюкових текстах – «на своєму місці», і читач несподівано для себе знаходить такий бажаний спокій й таку довгождану злагоду зі своїм «фадо».

Ольга Бедрик