Лорд Шефтсбері і Векла

*Олег Поляков. Рабині й друзі пані Векли : роман. К. : KM Publishing, 2015. 352 с.


 

Поява роману «Рабині й друзі пані Векли» Олега Полякова викликала у мене асоціацію з романами «Памела», «Кларіса» й «Сер Чарлз Грандісон» С. Ричардсона, який прагнув створити образ людини з яскравими рисами моральності та шляхетства. Його твори відлунювали філософією лорда Шефтсбері, який хотів заперечити культ раціо, притаманний Просвітництву, й утверджував силу почуттів. Шефтсбері був переконаний, що перший спонукальний імпульс до вчинку має йти не від розуму, а від почуттєвих інстанцій усередині людини, позаяк почуття репрезентують моральну природу людини. Крім того, англійський філософ мав певність, що сміх є своєрідним маркером інтуїтивно відчутої істини, позаяк людина сміється не замислюючись. Герої Ричардсона, які постають літературною репрезентацією філософських ідей, часто прагнуть явити перемогу моральних чеснот над злом усередині людини. Памела – втілення моральної дівчини, яка, зрештою, досягає законного шлюбу зі своїм залицяльником, залишаючись внутрішньо порядною.

 

Чому зараз я так багато згадую про сентименталізм? Бо роман Олега Полякова міг би бути своєрідною українською «Памелою» нашого часу. Він написаний доволі «чуттєво», а самі герої – відображення перемоги почуття над розумом. Пригадати тільки цю загадкову пані з нехарактерним для нашого часу іменем Векла – вона прагне здійснити експеримент, але тільки на українському «матеріалі». Її не цікавлять довгоносі красуні з Білорусі чи інших країн. Отже, героїнею керує патріотичне почуття, яке у принципі є непрагматичним. Для сучасних прагматиків «українськоцентричність» може сприйматися як шлях до самообмеження. Але Векла – успішна жінка, яка починає свою історію з патріотичних інтенцій. У ній дивним чином поєднуються риси бізнесвумен і ричардсонівської Памели. Крім того, з перших сторінок ми помічаємо, що Веклі притаманна здатність сміятися, зокрема в епізоді, коли вона розповідає Артемові, що в ресторації «Елементарні речі» все меню будується тільки на дуже елементарних стравах, які і варто замовляти. Тут «стандартне замовлення звучить приблизно так: «Мені, будь ласка, горілку, картоплю, свинину і салат». Згодом Артем розуміє, що в «ЕлРе» є і значно вишуканіші страви, а слова Векли були дотепною «провокацією».

 

Роману «Рабині й друзі пані Векли», дебютному у творчому доробку Олега Полякова, притаманна ідеалізованість стосовно зображуваної дійсності. Сам оповідач наділений особливою душевною ліричністю та сентиментальністю, а також шляхетністю. І для мене було цікавим спостерігати, як ця «наративна шляхетність» поєднується із темою великого бізнесу. Безперечно, автор ідеалізував своїх героїв, їхні вчинки, думки та мовлення. Образ Векли постає для мене нереалістичним. Хоча і зауважу, що в романі йдеться про події 20…5 року – може йтися про 2025, а може – і 2055. Часто перший твір письменника, наділеного мистецьким талантом і обізнаного з доброю літературою, «хибує» на таку солодкавість. Проте, як на мене, це свідчить про внутрішню порядність того, хто пише, ідеалізуючи бізнесову реальність майбутнього.

 

Таке письмо мені і справді нагадало Юрія Андруховича, чиї слова про роман розміщені на обкладинці: «Дебютний роман Олега Полякова читається так, наче автор насправді не дебютант, а досвідчений і вмілий майстер оповідацтва… Головне – що в цьому світі одним хорошим романом стало більше». Олег Поляков і справді вміє майстерно плести тканину твору. Проте я би рекомендував більше уваги звертати на мову і синтаксис, роблячи сам спосіб зображення дійсності (за допомогою мови) більш ефектним.

 

Проте «Рабині й друзі пані Векли» – чудовий роман, який може претендувати на масовість і широкі читацькі кола. Приємно, якби такий роман і справді читали в офісах різних компаній. Він показує, що в нашій реальності таки трапляється щось цікаве і в ній є цікаві люди, які хочуть довести, що багато-чого у світі – стереотип і мода, кліше і традиція. Що ж, іще на один добрий роман у світі більше… Але чи стане більше добріших і кращих людей після його прочитання? Хочеться вірити, принаймні сентиментальна тональність і відлуння філософії лорда Шефтсбері у романі Олега Полякова до цього спонукають. 

Дмитро Дроздовський