Родове прокляття тоталітаризму

*Катержина Тучкова. Житковські богині / пер. з чеської Ганни Величко. – К.: Комора, 2014. – 392 с.

«Житковські богині» – книга-щасливчик, яку охоче читають і дружно хвалять. Усе тому сприяє. Молода, вродлива письменниця з непростою біографією, відносно свіжа тема, щедро розкидані по інтерв’ю недвозначні натяки на титанічну архівну працю, що передувала створенню тексту, нарешті, сам текст, у якому можна віднайти рішуче все, що має бути у сучасному романі, а ще шлейф із престижних літературних нагород, звання чеського бестселера…

 

Книга чеської письменниці Катержини Тучкової «Житковські богині» зачепила тематичну цілину стосунків суспільства і людей із паранормальними здібностями, що живуть серед нас. Знахарки, віщунки, шептухи, мабуть, є в кожному селі. На схилах Білих Карпат у Чехії таких жінок називали богинями. Знання богинь віками передавалися від матері до дочки і являли собою своєрідний язичницько-християнський мікс. Вони приносили порятунок і полегшення людям Богом забутої місцини Моравських Копаниць – чехо-словацького прикордоння. Тут процвітало пияцтво, насильство, невігластво, забобони… Народ, який віками дурили і використовували усі правителі і режими, мусив десь шукати допомоги і розради. Зі своїми болями і терзаннями вони йшли до богинь.

 

Але ким же були богині? Цілительками, що самостійно оволоділи знаннями про лікарські властивості рослин, особливості людського організму і психології? Спритними шарлатанками і маніпуляторами? Достеменної відповіді на це питання ми не отримаємо ніколи, адже комуністична влада Чехословаччини дискредитувала і знищила богинь. Разом з останніми представницями пішли у небуття віками накопичені знання і уміння. Роман «Житковські богині» – спроба літературної реконструкції цілого зниклого пласту народної культури. Про її вдалість чи не вдалість з етнографічної точки зору судити важко. Доводиться вірити авторці на слово.

 

Фашисти намагалися вивчати богинь, щоб вписати у контекст своїх фантастичних теорій, комуністи – знищити як застарілий дрібнобуржуазний елемент. За фасадом цих загальних фраз – людські долі. Катержина Тучкова стверджує: твір, хоч і не є реальною історією, але містить у собі багато історичних фактів, його можна назвати мозаїкою випадків із життя богинь, уміщених у рамки одного сюжету. Саме тому до тексту долучено документи – протоколи, листи, донесення. Вони не є автентичними, але написані за зразками справжніх. Таким чином письменниця вводить читача у химерний світ стилістики доносу – дуже поширеного і популярного жанру на теренах комуністичної Чехословаччини. Читаючи «Житковських богинь», важко не звернути увагу на промовисту рису: у свідомості чехів, принаймні у змальованих Катержиною Тучковою, між фашизмом і комунізмом рішуче і безкомпромісно поставлено знак дорівнює.

 

Незважаючи на те, що мета роману, як здається на перший погляд, показати протистояння церковників, фашистів, комуністів із богинями, Катержина Тучкова акцентує на тому, що за камінним фасадом будь-якого офіціозу ховаються люди із своїми долями і проблемами. А долі і проблеми людей, своєю чергою, зводяться до придушеної чи травмованої сексуальності. Переслідування богинь, що в різні часи мало різні приводи, так чи інакше, зводилося до особистої неприязні або своєрідної руйнівної сублімації. Католицький священик Йозеф Гофер, що на початку ХХ століття воював із богинями як із залишками язичництва, насправді таким чином приборкував пристрасть, не дозволену целібатом. Їндржих Шванц, агент спецслужб фашистів і комуністів, поставив за мету свого життя будь-якими засобами знищити богиню Сурмену, яка, на його думку, винна у тому, що його покинула дружина.

 

Головна героїня «Житковських богинь» Дора Ідесова – етнограф, нащадок богинь, що пише про них дослідження, і водночас типова освічена східноєвропейська жінка. Принаймні типова східноєвропейська жінка, як її зображено у східноєвропейській же літературі. Іншими словами, ходяче нещастя. Через алкоголізм і насильство у родині вона рано втратила матір і має складні стосунки із батьком, що закономірно відлунює проблемами в особистому житті. Підлітком Дорі довелося вступити у конфронтацію із державною машиною, яка, здавалось, якщо не знищила її, то прибила назавжди. Усе життя жінка намагається придушити свою лесбійську сексуальність, вважаючи її чимось неприродним, «збоченим». Канва її долі пролягає через больові точки суспільства, що потроху оклигує від тоталітарного минулого. Може, це і є її прокляття.

Вікторія Вітер

Придбати книгу.