Пастеризований Шевченко

*Мій Шевченко : збірка. – К.: Нора-Друк, 2014. – 160 с.

За бурхливими політичними подіями якось загубився ювілей Шевченка. 200 років тому народився український поет, а його пронизливі римовані рядки пройшли крізь роки та сторіччя. Постать суворого Тараса Григоровича залишається визначною для українців, попри «хрестоматійний глянець» підручників та боротьбу різних ідеологій за постать поета та інтерпретацію його спадщини. Для багатьох Шевченко нібито став універсальною пігулкою, яку варто вживати регулярно, щоб відчувати справжній зв’язок з українською історією та народною культурою.

 

Чимала доза «шевченізму» відчувається у новій збірці під назвою «Мій Шевченко». Ця книжка об’єднує в собі декілька есеїв та оповідань від письменників, чиї прізвища відомі бодай кожному, хто цікавиться сучасною літературою України: Марина Гримич, Любко Дереш, Євгенія Кононенко, Андрій Курков і Юрій Макаров.

 

Збірка починається з твору Марини Гримич, яка відразу використовує важку артилерію: «портрет Шевченка – як взірець, як суддя, як ікона». Закінчує письменниця свій твір напівміфологічною історією про долю канадського пам’ятника.

 

Письменник Любко Дереш йде іншим шляхом. В оповіданні «Перед бурею» він змальовує екстремальне життя поета, який потрапив у казахське заслання. Твір має неабиякий психологічний акцент. Читач ніби поринає в атмосферу середньоазійської пустелі, туги Шевченка за Україною, його молінь Богові та (оце так новина!) чи то батьківської ніжності, чи то чоловічої пристрасті до дівчини Анаргуль. Повноцінного еротизму в «Перед бурею» немає, але деякі натяки на чуттєвість та плинність людського існування, безперечно, присутні: «Це його покалічив час, а не гори. Що ж горам? Стояти. А йому – помирати».

 

Досить цікавий есей презентує Євгенія Кононенко. Авторка підкреслює, що постать Шевченка й досі залишається загадковою. Але не варто циклитися на біографї, бо найголовніше – це твори. «Читач здобуває свого Поета, коли звільняє його від нашарувань будь-якої ідеології». Дійсно, поезії Тараса Шевченка розкриваються по-новому, коли позбуваєш своє сприйняття ідеологічного забарвлення.

 

Андрій Курков у творі з провокаційною назвою «Ленін, Шевченко, Ататюрк» описує свої враження від віршів Тараса Григоровича. Письменник зізнається, що «розуміння його творчості прийшло пізніше і перемогло ту природну неприязнь, яку породжує шкільне нав’язування догми». Врешті-решт, Курков впевнений, що український класик авансом мав би неприязнь не тільки до царя, але й до більшовиків та сучасних політиків, що більше дбають про свої власні інтереси, а не інтереси України та всіх її громадян.

 

Завершує збірку есей Юрія Макарова «Канон, маршрут, надія?», який трохи демонізує Шевченка, робить з нього нібито лакмусовий папірець, що може і надихати, і гальмувати розвиток людини. «Шевченко – це пастка для того, кому кортить залишитися в мертвому минулому. І водночас Шевченко – це допомога для того, хто прагне вирватися у вільне яскраве майбутнє». Макаров зауважує, що за радянських часів постать поета «рафінували» і «пастеризували», щоб пристосувати до існуючої пропаганди. Але попре всі ці давні політничні маніпуляції, Тарас Шевченко залишається справжнім народним поетом, який відкритий до нових горизонтів та інтерпретацій.

Катерина Холод

Придбати книгу.