«Господь Бог є хлопом»

*

Стасюк Анджей. Галицькі оповідання / пер. з польської Тараса Прохаська. − Л. : Видавництво Старого Лева, 2014. − 120 с. 


Ця книжка належить до ранніх у творчості Анджея Стасюка. Її герої − Юзек, Косьцєйний, Лєвандовський, Бабка, Янек… − ніби привиди, існують у замкненому просторі «ненародженого часу» десь далеко від нас, сьогоднішніх. Вони не можуть вийти за межі чітко визначеного кола. І в тому закритому від людини світі відбуваються дивні речі.

 

Час у цих оповіданнях то глевкий і уповільнений, то подібний до піску, який під силою вітру розлітається в різні боки, а на руках залишається тільки кілька піщинок. Ці піщинки − дивні враження від зустрічі з цим шульцівським часом. А. Стасюк у «Галицьких оповіданнях» захоплюється прозою автора «Санаторію під клепсидрою» і «Цинамонових крамниць». Тільки якщо у Шульца були дивні люди-манекени і випадіння з часової реальності в якийсь дивний метафізично-темпоральний лабіринт, то у А. Стасюка реальність видається більш «земною», щоправда, замкненою десь у підземеллі, у просторі темряви й холоду. Згадані герої − наче тіні, які блукають без мети і особливих місій. Вони химерні, пришелепуваті, кожен по-своєму. Але загалом у тій реальності відчувається мертвецький холод. Герої часом і самі здатні на вбивства − причому зарізати можуть не тільки свиню.

 

Кожне оповідання − окрема замальовка, психологічний етюд у похмурих тонах. Чомусь у цьому сконструйованому світі немає світла, а якщо і вдаряє блискавка, то обов’язково в хату, яка згорає дощенту, як в оповіданні «Бабка». «Коли все вистигло, десь за день чи два, Бабка бродила, вгрузаючи до кісток, у хрусткому згарищі й розгрибала палицею попіл. Нічого не вціліло, бо не було у неї ні срібла, ні золота. Навіть залізні баняки набули крихкої структури мінералів. І вона теж виглядала так, наче її сягнув вогонь, − чорна, хирлява, розтріпана. Бабка порпала своєю палицею і бурмотіла: «Господь Бог є хлопом» (С. 72). Ці персонажі пост-шульцівського світу не можуть літати, вони не можуть піднятися над землею, приречені до перебування в темному і холодному лабіринті реальності кінця 1980-х рр., коли радянська імперія розпадалася, перетворюючись на піщинки. Нічого особливого в зображуваній реальності не відбувається − проте показано нових «манекенів» нового часу, таких, які вже ніколи не здатні полетіти.

 

Герої розподілені за принципом контрасту або також і принципом двійництва. Вони подібні одне на одного за тим сірим, похмурим світосприйняттям реальності, в якій нічого не відбувається. Час уповільнений і зведений до буденної ритуальності. Герої не можуть прослизнути в якусь «часові хвіртку», приречені на забуття і блукання в часі безчасся. І загальне враження від «Галицьких оповідань» наближає до якогось есхатологічного, апокаліптичного сприйняття всіх героїв і подій, навколо чи у яких вони зображені. Проте ці герої − чи Хамове плем’я, чи якісь інші вигнанці, яким не дано дійти до Ханаану й побачити нового життя. Вони приречені через якусь страшну провину. Можливо, навіть не їхню, а того-таки Часу, який чимсь завинив перед Богом. «… вони були новим племенем, народом, до якого не дійшла добра вість, ані жоден новий апостол Павло. Костел на горі, до якого Юзек приходив щонеділі, був свідченням дуалізму світу. Можна було до нього зайти, очиститися від провини, щоби знову зануритися у реальність, в якій категорії чесноти і гріха були непрозорими…» (С. 14). Спасіння так і не передбачено для цих героїв. Можливо, як і в історії про Мойсея, має змінитися кілька поколінь, допоки очищення справді відбудеться і люди будуть готові увійти в нове життя. Бо старе розсипається в цьому перехідному часі.

 

Бо місця як таки не можна перенести у часі і просторі, забрати з собою в іншу реальність. Можна зруйнувати церкву як матеріальний об’єкт, але не місце. Воно «не має вимірів. Це пункт і невловимий простір» (С. 45). Кожен має залишатися у своєму часі і просторі, залишаючись для майбуття у статусі привидів минулого, а для минулого − образом гріха й Левіафану.

Дмитро Дроздовський

Придбати книгу.