«Ferrum» і «Argentum» кримських елегій

*В’ячеслав Гук. Кримські елегії: Поезія.  К. : Гамазин, 2013.  312 с. 

Від другої половини ХХ століття література почала перетворюватися на «об’єкт масового виробництва», на товар, позбавлений рис унікальності. Романтичну ілюзію втаємниченого мистецтва, яке відкриває таїну буття, заступала інша формула, більш прагматична й комерційно успішна. Згодом літературою почало вважатися те, що можна придбати чи то на ятках у метро чи то в будь-якому аеропорту світу  одне слово, те, що агресивно пропонує себе читачеві. Проте літературні явища, які відбуваються не у мейнстримі, часом можуть бути значно цікавішими за ті, що мерехтять яскравими обкладинками на ятках у «транзитних зонах». Літературі притаманні маятникоподібні коливання, саморух і самоорганізація. Те, що вчора було на авансцені, сьогодні може зійти нанівець.

 

Поетична збірка «Кримські елегії» В’ячеслава Гука  надзвичайно цікаве явище сучасної української поезії. Те, з чого складається книжка, дивує, вражає, захоплює, видається химерним божевіллям і одкровенням водночас. У ній відчувається глибока українська поетична традиція ХХ століття, представлена Б.І. Антоничем, В. Свідзінським, М. Семенком… Є у книжці й європейські відлуння, притаманні раннім французьким і бельгійським символістам. Часом «Кримські елегії» хочеться порівняти з «Одним літом у пеклі» Артюра Рембо. В. Гук у дивовижний спосіб поєднує колосальні традиції української поезії разом із новим способом промовляння поетичної реальності, який типологічно споріднений із німецькими романтиками і французькими чи скандинавськими містиками (серед «учителів» автор називає сучасного норвезького поета Стейна Мерена).

Садибу, меблі вже встигли перезакласти,

носії виносять речі, підбадьорювані агентом,

день на очі, на рот накладає пластир:

Ferrum – Argentum

крові. Argentum»).

 

Особливий герметизм такої поезії поєднується з надзвичайною метафоричністю, яка часом межує з ірраціональним образотворенням, що ґрунтується на принципах уподібнення розподібненого, поєднання непоєднуваного. Якісь вірші нагадують художні шукання Йосипа Бродського з його «оживленням» речей, щось ближче взагалі до кінематографу І. Берґмана («Запалюєш сірника, щоби прикурити, але його відразу ж / намагається загасити вітер, що дме зі зливою з вогкого півдня, / сковує вчинки і наслідки підсолоджений запах на кухні газу, / повз вікна буфетні рухаються вагони з Праги, Софії, Відня»). Зрештою, можна пригадати і французький шозизм А. Роб-Грійє.

 

У передмові до книжки Сьюзі Спейт і Стівен Комарницький, відомі перекладачі сучасної української літератури англійською мовою, зазначають, що Гіні у статті «Данина поезії» (Нобелівська промова 1995 року) писав, що «поетична форма  це і судно, і якір одночасно, що поезія завжди має прагнути торкнутись основ небайдужої природи людини, проникаючи водночас у байдужу природу світу» (С. 16). Ліричний суб’єкт «Кримських елегій» живе в химерному, гротескно-ірраціональному світі, але він не байдужий до інших  речей мертвих і живих. У тій реальності, зрештою, немає нічого мертвого. Тільки блукання в таких поетичних лабіринтах потребує від читача настанови на споглядання чуда.

 

«Кожен митець у своїх творах прагне якнайповніше відображати сутність буття, наполегливо й повсякчас шукати нові методи та шляхи відтворення власної думки, аби в однобарвній буденності знайти вагоме й чуттєве зерно, яке втілить у собі душу митця, її пошуки й переживання, те глибоке, істотне й нетлінне, що й становить основу основ»,  стверджують С. Спейт і С. Комарницький. В’ячеслав Гук шукає нові поетичні галактики і прагне явити їх українському читачеві. Жорстока реальність буденності забрала в нього його український Крим, але пошуки нового мистецтва тривають. 

Дмитро Дроздовський

Придбати книгу.