Людські права

*Святослав Караванський. Лист до героя пера – Марії Матіос / Листи, статті, інтерв’ю і таке інше. – Л.: БаК, 2013. – 220 с.

За п’ять років студентства на філологічному факультеті я не пригадую, щоб чула ім’я Святослава Караванського. Не особливо покладаючись на власну пам’ять, я не полінувалася обдзвонити своїх однокурсників о другій годині ночі і запитати, про що їм це ім’я говорить. Глухо. Навіть якщо припустити – усі ми безнадійні двієчники і хвостисти, все-таки відчувається невідповідність: наприклад, прізвище Солженiцина викликає у наших пустопорожніх головах якісь асоціації і такої пізньої пори. Очевидно, навколишнє середовище упхало в мізки інформацію про російського правдолюба навіть супроти ледачої волі. А про Караванського – ні! При тому, що людина відсиділа за проукраїнську дисидентську діяльність 31 (!) рік радянських таборів тяжкого режиму. Ще це автор таких монументальних праць, як «Практичний словник синонімів української мови», «Російсько-український словник складної лексики», «Словник рим української мови», багатьох яскравих і дошкульних публіцистичних статей про політичну ситуацію в Україні й світі.

 

Караванський – палкий борець за звільнення українського правопису від покручів, нав’язаних йому сталінським мовним голодомором. Людина тяжкої і дивовижної долі, особистість, яка могла би стати моральним авторитетом не лише для студентів-філологів, а й для усіх українців. Його думки, сміливі і дискусійні, чомусь не звучать по радіо і телебаченню так часто, як вони того заслуговують, не розповсюджені вони й у пресі. Таке враження, що навколо Караванського створено штучний інформаційний вакуум із окремими прострілами статей та інтерв’ю у журналах, які, напевне, ніхто, окрім вузького кола спеціалістів, не читає.

 

Тепер про книгу «Лист до героя пера – Марії Матіос». Марія Матіос – та дама серця, якій цією книгою приносить присягу лицар слова Святослав Караванський. І це, мабуть, найпочесніше визнання таланту відомої письменниці. Українська мова, стверджує Святослав Караванський, основа української державності, це той фундамент, на якому стоїть гармонійне культурне і психологічне існування українців, тобто нас із вами. Навіть після трьохсотлітньої колонізації і тотального зросійщення, яке триває і досі, українська мова якимось дивом зуміла вижити і навіть створити цілком конкурентоздатну культурну парадигму. Зрозуміло, що сплановане винищення української мови, яке відбувалося протягом тривалого часу, не могло на ній не позначитися. Особливо болючим ударом став сталінський мовний голодомор, коли репресовано не лише літеру ґ, а й здійснено низку інших мовних злочинів. Якщо літеру ґ усе-таки вдалося повернути з небуття, то про інші репресовані слова, вирази, навіть граматичні форми більшість українців навіть не здогадуються. Що насправді означає слово вочевидь? Як краще сказати досить чи достатньо? Яким словом можна замінити російсько-українського мутанта неодноразово? Чому українці подовжуть безособовий пасив усупереч логіці і мовним законам (було вбито, було збудовано замість вбито, збудовано і т.д.)? Писати за адресою чи писати на адресу? У книзі «Лист до героя пера – Марії Матіос» можна знайти відповіді на ці та багато інших мовних питань.

 

Але не лише мовні питання цікавлять Святослава Караванського. Не було, мабуть, жодної резонансної події в Україні, на які б він не відгукнувся своєю гострою публіцистикою. Вбивство Ґеоргія Ґонґадзе, засудження Юлії Тимошенко, намагання екс-президента Януковича та міністра освіти Табачника ввести російську мову другою державною, заперечення колишньою владою факту Голодомору, позбавлення Степана Бандери звання Героя України… Позиція Караванського завжди чітка і ясна. Україна має бути українською, плекати українську мову, вшановувати українських героїв, пам’ятати українські трагедії, дбати про українського громадянина. Лише так ми можемо збудувати державу, де пріоритетом буде не чиясь вигода, а людські права. І тільки така держава має майбутнє у світовій спільноті, бо всі імперії, режими, корумповані схеми рано чи пізно розпадаються. Людські права – понад усе. Так, так, саме людські права, а не права людини. Людські права – це по-нашому, тепло, життєрадісно, з любов’ю, права людини – казенний холодний душ, монстр, виплеканий Соловецьким Союзом, у якому на ці права начхали. 31 рік таборів – стільки коштували одеситу Святославу Караванському ці людські права, а нам от принаймні вираз – безплатно. Бери, користуйся…

Вікторія Вітер

Придбати книгу.