А хто, хто у бабусиній господі живе?

*Катерина Міхаліцина. Бабусина господа. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2013. – 48с.

Кожна дитина, пізнаючи навколишній світ, шукає в ньому знайоме, а вже потім – незнайоме. Це коли йдеться про візуальне пізнання. А художні твори, писані дітям, оказковлюють конкретне, надаючи йому  різноманітних прикмет за допомогою традиційних прийомів оживлення-олюднення – і тоді пізнання як би стає емоційним відгуком на побачене або почуте. Ще у розважливої Курочки Ряби чи  у неслухняного Колобка дитина отримує перші уроки розчарування від втрат та загроженості від спритного й підступного, проте усвідомить це уже значно пізніше: може, саме тоді, коли виросте й розповідатиме казки своїм дітям.

 

Від казки народної до казки літературної відстань невелика в сенсі сюжету й персонажів. І нинішні автори й авторкині пишуть про те, що найперше впадає в око і що найбільше знайоме юному читачеві-слухачеві.

 

Катерина Міхаліцина – за першою освітою викладач біології – свою літературну казку вибудовує в оригінальний спосіб: починаючи з узагальнення («у бабусиній господі живинИ – злічити годі»), далі змальовує кожного з тої «живинИ»: в клопотах, в праці, в розвагах, в творчості, в бешкетах та ін. І цим створює враження сполучуваності несполучуваного: кажан мріє побувати в гостях у летючих африканських собак, вуж із бджолами та жуками пише музику в садку, сич приятелює з павуком- хрестовиком…

 

А як ці персонажі дотичні до бабусиної господи? Безпосередньо. Не все ж ставити в центр уваги кота чи пса, курку чи гуску – хай дочекаються своєї черги! Тому відкриває цей ряд казкових персонажів лелека з лелечихою й лелечатами, що «вже й гніздо причепурили – білим пухом застелили». Трішки нижче від лелечиного гнізда – горище, де мешкає сірий сич, що рахує зорі на небі і тривожиться, щоб їх ніхто не зірвав: «От і взяв помічника – павука-хрестовика. Сплів кмітливий павучок павутиновий сачок: ним зірки ловити треба, якщо падатимуть з неба». Сусід сича – кажан, який живе в димарі; сусідка – ластівка « у кубельці під віконцем».

*

Поступово авторка «спускає» читача  згори до землі, де «між слив і груш в нас живе музика-вуж», «чимчикує їжачок, добрий наш дворовичок», і навіть кріт «хоче глянути на світ». Логічний ланцюжок продовжується «хатніми мешканцями» – котом і мишами, переходить до «мешканців подвір’я»: пес Бровко там «мапи креслить», «кроленята білохвості» слухають звістки від зайців, наспівані синичкою, господарює півень, бешкетують гуси.

 

З двору авторкиня виводить нас у луг, де прип’яті кози, на горбок до телятка, на берег ставка, де пасуться вівці – і повертає у двір до невмитої свинки та яблукатої конячки біля воза.

 

Доводиться так докладно згадувати всіх «дійових осіб», аби довести оригінальність викладу: не зосереджуватися на традиційно улюблених котах та псах, а згадати усіх живих істот і розширити межі поняття «господа» – не лише домашні тварини й птахи, з яких є користь, а й мешканці гнізд та нір, які, зазвичай, можуть налякати.

 

Згадка про біологічну освіту недаремна: Катерина Міхаліцина відчуває природу як частину самої людини – маленької чи великої. Тому в неї лагідні і вуж, і кажан, і сич, і кріт. Ніхто не налаштований вороже до інших, усі живуть в гармонії, бо насправді бабусина господа – не дім з двором і живинОю, а той найближчий світ, в якому дитина відчуває себе захищеною, світ реальний і казковий водночас.

 

Сама мама двох дітей, авторкиня не зловживає педагогічними настановами, а просто підказує читачам, що треба «зла нікому не чинити, ні котові, ні Бровку, ні вужу, ні павуку, краще вдома, в лісі, в лузі мати всіх тварин за друзів».

*

Ця б книга не була такою популярною серед читачів молодшого шкільного віку, якби не природна тональність материнського мовлення, досягнута умінням скористатися усіма можливості і словотвору, і фонетики, і лексики. І щоб остаточно переконатися у майстерності Катерини Міхаліциної, от чудовий діалог телятка і корови:

– Бачиш, он велика муууха

Все літає і дзууумкоче…

Мабуть, укусити хоче!

Ой, мамуууусенько, мамуууусю,

Мабуть, я її боюся…

Мама сина в ніс лизнула.

– Баламууут, – йому шепнула, –

То не муууха, а бжола

Мед додому понесла.

 

З вересня минулого року до травня нинішнього (і це підтвердять у школах та бібліотеках!) Катерина Міхаліцина зустрічається кілька разів на місяць із наймолодшою авдиторією читачів. Це найкоротша дорога до успіху, до безсумнівного успіху, не зафіксованого офіційними рейтингами. Зрештою, усміхнені юні читачі перемагають насуплених дорослих експертів, які до цього часу визначають запотребованість дитячої книги мало не «темою та ідеєю».

 

Віршована оповідь «Бабусина господа» – не казка в її класичній формі. Тим вона й цікава дітям: новизною форми, дотепними висловами, кумедними істотами. І, звісно, не можливо оминути увагою ілюстраторку Наталю Гайду, без яскравих, влучних і живих малюнків якої ця книга не була б такою, як вона є. Її персонажі реалістичні, але в міру, і кожному притаманна якась неповторна риса, здатна пробудити дитячу фантазію і спонукати до творчості (очі-фари у сича, піратський капелюх у песика Бровка). Ну і варто згадати Наталчин «винахід»: кумедного чорного павучка, що перебігає зі сторінки на сторінку, ховається у найрізноманітніших місцях і постає в найрізноманітніших образах – здається, ніби це історія в історії, яка ще більше зманює дітей до читання-розглядання. До того ж, по школах і бібліотеках авторкиня й ілюстраторка часто ходять у парі: Наталя тішить дітей як живий художник, розповідає про цифрове малювання і навіть дає потицяти пером у планшет!

 

Видавництво Старого Лева, окрім якісної перекладної літератури, просуває на книжковий ринок і «продукт» українських авторів, нічим не гірший за європейський чи американський – і це дуже правильна стратегія: «свого не цурайтесь…»

 

Оксана Думанська,

письменниця, перекладач, редактор,
доцент Української академії друкарства.

 

Придбати книгу.