Чи живуть у вас домовички?

*Іван Андрусяк. Сонячні дні домовичка Мелетія.– К. : Майстерклас, 2014. – 36 с.

Іван Андрусяк став одним з моїм улюблених дитячих авторів, відколи я народила доньку. Тоді я почала читати багато дитячої літератури, причому слово «дитяча» тут вжито умовно. Коли спостерігаю за дітьми, дивлюся, які вони безпосередні, як радіють простим речам (наприклад, маленькому жучку, що повзе по землі, чи листочку на дереві), приходжу до висновку, що світ дитинства це – трішечки і світ дорослих. Бо творчість, безпосередність, спонтанність – все це про дитину, все це з її світу. Відповідно, читати книжки для дітей, означає не втрачати здатність бути щирими і відкритими по-дитячому, себто по-справжньому.

 

«Сонячні дні домовичка Мелетія» – тепла, сонячна казка, актуальна у нинішній непростий і тривожний час. Такою її робить не лише текст, а й ілюстрації, що намалював художник Степан Вербещук. Книжка виходить у серії «Вчимося відчувати. Дитяча картинна галерея». Відповідно, аудиторія цієї повісті, як зауважують видавці, – не лише діти, а й діти дорослі. Якщо є потреба підняти собі настрій та віднайти внутрішні ресурси, варто прочитати цю повість у картинках. Адже живопис є одним з видів арт-терапії і дуже терапевтично впливає на душевний стан. Навіть незважаючи на те, що спочатку малюнки здалися дещо похмурими. Далі малюнки оживають, а разом з ними і домовички, і реальність, де вони живуть.

 

За сюжетом, Мелетій – домовик, який живе в одній добрій родині, що складається з мами, тата і дівчинки Люби. Мелетій всіляко дбає про їхній сімейний затишок, спокій та щастя. Зокрема, дитячий плач для нього – штука нестерпна. Коли одного дня сніг засипав улюблену ковзанку Люби (а тато не міг її зранку розчистити, бо йшов на роботу), Люба ревіла. По мобільнику Мелетій покликав на допомогу своїх друзів: Йосафата і Ксенофонта. В домі останнього мешкала подруга Люби – Христина. За ніч ковзанка була розчищена. І покаталися на ній не тільки діти, але й домовички.

 

Мелетій любить людей, які поселилися в його старенькому будиночку, і не любить… літо. «Утім не літо взагалі, а лише той його найхимерніший місяць, коли сонце так немилосердно пражить, що в містечку майже не залишається людей – усі їдуть на море». Туди ж відправляються мама, тато, Люба та їхній кіт Степан. Мелетій залишається сам – лише в товаристві місяця, що зазирає у вікно. І, щоб втамувати смуток, слухає Моцарта.

 

У цій книжці є казка, присвячена Анатолію Дністровому (який не любить ківі, бо воно волохате), що називається «Кого погладити?». Вона про тих, хто потребує піклування та любові, в першу чергу. Як ви думаєте, хто це? Так, ті, хто з колючками – їжачки. «Якщо тобі дуже хочеться когось погладити, то почни з їжачка», – каже Мелетій. І продовжує: «Хто хоче, щоб його не їли, стає колючим. Але тоді його ніхто й не гладитиме». Так і в житті. Хоча любові потребують усі: ті, хто з колючками, і ті, хто з крилами.

 

Оповідання про домовичка Мелетія та його вірних друзів наче речення з трикрапками. Тексти, які формально мають початок і кінець, але в уяві та думках їх можна домальовувати, додумувати, переживати знов і знов. Наче це не просто текст, а текст-картина розмовляє з читачем.

 

Добре, що ця повість побачила світ. Тепер я знаю, що і в моєму домі живе домовичок. І на душі стає тепліше.

Ольга Цурка

Придбати книгу.