Чи варто шукати потаємну кімнату?

*Еріх-Емманюель Шмітт. Мрійниця з Остенде. Новели / пер. з франц. Зої Борисюк. – Л.: Кальварія, 2013. – 192 с.

«…Життя зазвичай нищить історії: трапляються ранки, коли з’являється відчуття, що щось має трапитись, щось велике, чисте й виняткове, аж тут дзвонить телефон, усе – кінець. Життя нас перекручує, розпорошує, роздроблює на атоми, відмовляє нам у чистоті рис…». Якщо ця властивість життя дістала вас так само, як і Еріха-Емманюеля Шмітта, то вам варто почитати «Мрійницю з Остенде» – книгу чистих, незіпсованих життям історій, що залишили в недолугій реальності причини і наслідки, дрібні деталі й суперечливі судження. І якщо ви хочете історій, нестрашних, зі старомодними непередбачуваностями у дусі Сомерсета Моема, то вам саме сюди.

 

Чи можливо, вийшовши на прогулянку до моря, зустріти серед дюн оголеного прекрасного незнайомця, який виявиться принцом і закохається у вас із першого погляду («Мрійниця з Остенде»)? Чи буває так, що дружина, проживши з чоловіком 30 років, холоднокровно убиває його, і після цього, пережувавши на слідстві деталі подружнього життя, усвідомлює, що знищила своє справжнє кохання («Досконалий злочин»)? Чи може затюкана дитячими комплексами медсестра завдяки компліментам смертельно пораненого в аварії хворого відкрити в собі звабну жінку і перетворитись із Попелюшки на Красуню («Одужання»)? Чи призведе невдало вибрана книга до рецидиву давнього психічного розладу, гри нездорової фантазії і, як наслідок, – нападу паніки і смерті («Невдалий вибір книги»)? І, нарешті, для чого потрібно все життя, день за днем, виходити на перон Цюріхського вокзалу із букетом польових квітів («Жінка з букетом»)?

 

Якщо попросити більшість, так званих, тверезомислячих людей охарактеризувати вірогідність описаних вище ситуацій, то ця сама більшість, без сумніву, скаже так: «Теоретично все можливо, але це більше схоже на літературу». Вся елегантна простота задуму Еріха-Емманюеля Шмітта полягає в тому, що його новели зі збірки «Мрійниця з Остенде» і є література. Література про літературу, зшита з пережованих інтертекстуальних цитат, впізнавана і передбачувана. Проте у кожному творі письменник залишає тріщину, підозру того, що написане є правдою, яку довелося відділяти від намулу випадковостей і зайвих деталей, нагромадження сторонніх фактів, що закривали історію, заважали їй стати довершеним твором мистецтва.

 

П’ять новел збірки поєднані під однією палітуркою, очевидно, невипадково. Напевно, такий письменник як Еріх-Емманюель Шмітт, навіть позіх якого щось та означає, не міг просто писати новели і складати їх до купи абияк. Мали б бути якісь спільні ідеї, мотиви, підтексти. Кожна новела повинна була б розташовуватися на своєму місці й грати свою роль у композиції книги. Я впевнена, що так воно і є, але визначити словами цей взаємозв’язок не в змозі. Розуміння якогось нюансу, якоїсь деталі бракує, щоб деталі калейдоскопу «Мрійниця з Остенде» стали на свої місця і утворили гармонійну картинку. Перша й остання новели оповідають про самотніх жінок, які присвячують своє життя ідеальному коханню. Читачеві так до кінця і не зрозуміло, чи це кохання, заради якого героїні жертвують буквально усім, є реальністю, чи це лише плід їхньої фантазії, своєрідне переосмислення літературних «першоджерел». Три інші новели – історії про неврози, комплекси, дитячі психологічні травми, фатальні помилки батьків, які вкорінюються і розростаються в людській свідомості, впливають на світобачення уже дорослих тіток і дядьків. Зрештою, такі твори цілком органічні для письменника, однією із візиток якого є п’єса про діалог Зиґмунда Фройда з Богом.

 

Кожна з новел по-своєму захоплююча і непередбачувана, читати їх одне задоволення, за формою вони прості й невибагливі. Стиль – легкий, природний, дійсно по-професійному непомітний. Однак констатація усіх цих літературних чеснот не допомогла мені віднайти той спільний стрижень, навколо якого вони б мали крутитися. У новелі «Невдалий вибір книги» є промовистий образ потаємної кімнати, звідки кожної ночі чутно співи. Героїня роману – тієї самої «невдалої» книги, сушить голову над тим, щоб знайти вхід до цього місця й не може цього зробити. Згідно з усіма планами і розрахунками цієї кімнати просто не існує. Мабуть, саме з такою потаємною кімнатою я б порівняла серце збірки «Мрійниця з Остенде». Його загадка співає, щораз нагадуючи про себе, але розгадку голими руками не візьмеш. Можливо, слід звернутися до попереднього доробку Шмітта, добре відомого не лише як письменника і драматурга, а і як філософа і релігієзнавця. А можливо, варто просто настільки розслабитись, що загальмувати потік інтертекстуальних асоціацій у свідомості, перестати шукати скарбів у потаємній кімнаті і прийняти кожне слово «Мрійниці з Остенде» за скарб.

Вікторія Вітер

Придбати книгу.