Про рози, троянди та їх імена

*Умберто Еко. Ім’я рози. – Х.: Фоліо, 2013. – 766 с.

У книзі представлена нова редакція роману «Ім’я рози» (2012 р.), в якій автор, удосконаливши текст видання 1980 р., усунув деякі повтори, виправив недогляди і вніс зміни в латинські цитати.

 

Перший роман Умберто Еко «Ім’я рози», написаний ще 1980 го року, – своєрідне втілення постмодерністської мрії про подолання межі між елітарною і масовою літературою. З одного боку, завдяки захопливому сюжету споживачі інтелектуального літературного продукту дістали шанс відчути чисто людське задоволення від читання. З  іншого – професору Еко вдалося створити інтелектуальний роман, який залюбки читали на пляжі та екранізували в Голлівуді.

У цій книзі безліч речей, до яких охочий широкий читацький загал, – екзотика середньовічного монастиря, купа трупів, мудрий і проникливий детектив, любовні страждання і навіть трохи сексу. Але все це в «Імені рози» якесь дивне. Опис любовної сцени складається з цитат із Біблії та середньовічних містиків. Детективний сюжет уривається і загальмовується історичними відступами, богословськими диспутами і багатосторінковими описами монастирської архітектури та реліквій. Проникливий детектив завжди з’являється запізно, розгадка від нього вислизає, і до відповіді він приходить цілком випадково. Врешті-решт пошуки вбивці перетворюються на полювання на книжку. Загалом, попри всі складові пляжного чтива, «Ім’я рози» – справжнє випробування для читача. А для перекладача тим паче.

 

Одне із завдань останнього – передати засобами мови середньовічну атмосферу роману. Російська перекладачка робила це за допомогою питомо слов’янських архаїзмів, давніх книжних слів. А українка Мар’яна Прокопович, що більше орієнтувалася на оригінал і загалом на європейську традицію, пішла іншим шляхом. Скажімо, залишила в тексті цілі шматки неперекладеної латини. Це не означає, що її варіант поганий чи неадекватний – по-своєму пані Прокопович має рацію. По-перше, для українського читача латина стійко асоціюється з католицьким Середньовіччям, по-друге, цілковито її однаково не вдалося би прибрати, а поєднання латинських богословських термінів із мовою «Києво-Печерського Патерика» створювало би враження дещо вавилонське. Важко сказати, що гірше: нагромадження латини чи церковнослов’янської, та все ж виданий український переклад не такий органічний, як би хотілося, хоча перекладачці однаково варто віддати належне.

Переклад назви роману теж може декому різати вухо своєю неукраїнськістю. Обґрунтовуючи свій варіант, перекладачка нагадала, як сам автор тлумачить назву: «роза є символічною фігурою, яка має стільки значень, що тепер вже не знати, чи якесь значення внеї взагалі залишилось». А оскільки в українській культурі троянда – аж ніяк не таке символічно насичене поняття, як у культурі західноєвропейській, Мар’яна Прокопович вважає, що слово «роза» відсилає до більшої кількості смислів.

І останнє. Хоч Умберто Еко і казав, що авторові негоже тиснути на читача своїм авторитетом головного інтерпретатора, не зле було б, якби до роману було додано традиційні «Нотатки на берегах». Бо, скажімо, у традиційній передмові перекладачка, між іншим, назвала Умберто Еко alter ego Вільяма Баскервільского – саме так, а не навпаки – тим часом як у «Нотатках…» автор каже, з ким (точніше, з чим) у романі він себе насамперед ототожнює. Як на мене, його думки теж варто було б послухати – бо ж, як сказано в «Імені рози», правд існує багато.

Тетяна Сахно

Придбати книгу.