Польові дослідження радянської еротики

*Юрій Логвин. Мої Дікамерони. – Х. : Клуб Сімейного Дозвілля, 2013. – 304 с. 

Книга «Мої Дікамерони» Юрія Логвина невідривно вкорінена в минуле століття української історії з усіма її соціальними, культурними та ментальними аспектами. Вона складається з кількох десятків оповідок – коротких історій, які іноді продовжуються або увиразнюються в інших розділах.

 

Історії, що лежать в основі оповідок, подекуди жахливі, а подекуди елементарно життєві. Проте для читача, котрий має уявлення про голод, репресії, війну, та ті звірства, що здатні чинити одне з одним люди, вони навряд чи відкриють щось нове. Певна кількість історій – про людоїдів, ґвалтування радянських жінок радянськими ж військовими, систему донесень – скидаються на справжні «струпи» на тілі народу.

 

Цілком очевидно, що назва, дещо переінакшена з безсмертного твору Джованні Боккаччо, натякає на потребу переакцентуації уваги з однієї реальності на іншу – будь то жіночі «цицьки», пейзаж із фіолетовими горами чи чиїсь «масні» історії, не прикриті жодною моральністю. Проте «гола правда» про життя виразно прозирає у цьому творі крізь ще більш «голу» радянську еротику.

 

Еротика без батоксу і силікону

На перший погляд, судячи із замальовок ню, книга Юрія Логвина мала би відбивати певні відчуття й настрої, пов’язані з українською еротикою. Проте з останніми сторінками будь-яке відчуття саме «української» еротики розвіюється. Картини радянщини з її завербованими митцями-агентами, «смачними» буфетами ЦДЛ, санаторіями та їдальнями, нелегкими буднями пересічних радянських людей стали незмінними декораціями до будь-якого інтиму. Будь то секс чи процес створення малюнку «ню» під час підглядання за купальницею або крадькома, у замкненій сторожці, допоки нерадива мати натурниці бігає пляжем у пошуках доньки… Еротика від Юрія Логвина – не українська, вона – радянська. Це еротика, що лишає по собі післясмак примітивно-механічного радянського сексу.

 

Судячи з книги «Мої Дікамерони», сексу в Радянському Союзі було вдосталь. Проте в жодній з історій практично немає натяку на кохання. Воно могло лише вгадуватися в одній із оповідок, але так і лишилося на рівні інтуїтивного вгадування…

 

Якість інтимного життя, певно, суттєво залежить від рівня розвитку нації, культурного й ментального розвитку. Тому виникає цілком логічне запитання: якими можуть бути стосунки між чоловіками й жінками на тлі зображених письменником реалій? Між чоловіками й жінками, які часом вигадують собі «дікамеронів», аби не зациклюватися. (Або ж вони в принципі не зациклюються, бо всі «зациклені» в той час відбували терміни десь на Соловках).

 

Образи жінок-натурниць у творі, як правило, поверхневі. Після прочитання книги присвяту автора «прекрасним моделям, натурницям і фрейлінам» можна оцінювати на рівні «пружним цицькам». У книзі практично немає історій натурниць – таке враження, що прискіпливе око художника зосереджувалося лише на довжині ніг, на стегнах і «цицьках», однак цього мало би бути замало, як на прискіпливе око письменника.

 

Жіночих історій в книзі мало, проте в тих, що є, зображені в основному «кобіти» необтяжені надмірною моральністю – факти про їхні походеньки смакуються в дусі «масних» чоловічих пліток. Звісно, що обіцяна автором правда «без силікону, батоксу і макіяжу» не може претендувати на об’єктивність в принципі. Бо ці «дікамерони» переакцентовують увагу читача далеко не на красу й навіть не на позитив…

 

Незважаючи на замальовки, книга письменника й художника Юрія Логвина, звісно, не презентує його успіхи в царині образотворчого мистецтва. Однак вона є своєрідним лакмусовим папірцем, який відобразив життя і настрої радянськї епохи в певних суспільних прошарках – подекуди показав дно, виворіт, моральне й духовне зубожіння на тлі загальнодержавних перипетій.

 

Юрій Логвин – відомий як письменник і художник. На сьогодні він – автор 20 книг. Два роки тому отримав відзнаку «Золотий письменник України» як автор, чиї книги перевищили сукупний наклад в 100 тис. примірників.

 

Минулого року роман «Мої Дікамерони» приніс письменнику диплом лауреата на літературному конкурсі «Коронація слова». Читати цю книгу варто насамперед тому, що вона змушує замислитися. Замислитися про наше минуле й про той ментальний багаж, який ми отримали за останнє століття. І, що найбільш важливо, якими є сьогодні українці як народ і в яке майбутнє вони прямують…

Ліна Сайкевич

Придбати книгу.