Павличко – завжди Павличко

*Дмитро Павличко. Символ віри. – К.: Основи, 2013. – 208 с.

Що вдієш, Дмитро Павличко – класик. Його творчість можна оцінювати по-різному, але, що прикметно, навіть «молоді та ранні» інтернет-критикани (бо старше покоління ставиться до Павличка якщо не з пієтетом, то принаймні шанобливо) зосереджуються на якихось окремих творах поета, не ризикуючи замахуватися на його творчість у цілому. Та й то цим представникам творчої молоді хочеться порадити спочатку написати бодай один текст пісні, яка стане народною, як «Два кольори», а вже тоді братися за оцінку Павличка.

 

Але Дмитро Павличко поводиться нетипово для класика. Він продовжує писати! Мало хто з його літературних «однолітків» може похвалитися новими збірками, як-от «Символ віри».

 

Сам поет не дуже задоволений, що і за два десятки років незалежності йому все ще доводиться писати переважно на історико-патріотичну тематику, бо вона досі болюча. Але робить він це дуже щиро. На деяких рядках аж сльози на очі набігають. Чого лишень вартий заклик «Пора не слать дітей під Крути, а йти самим! Пора! Пора!»…

 

Хоча, звичайно, не лише своєї громадянською лірикою славен Павличко. Збірка, як каже сам поет у передмові, «є своєрідним трагічним та оптимістичним щоденником моєї душі». Тому, крім уболівання за долю держави, можна тут зустріти і суто особисті вірші – пронизливі, сповідальні… Чиє ж серце не здригнеться від самого заголовка «Поховали мою доню»? Хоч би про що говорив Павличко, він це робить дуже чесно, без пози. Головне почуття, яке пронизує більшість віршів «Символа віри», – біль за долю України, яка для поета не є чимось абстрактним, а складається з доль мільйонів так званих простих українців…

 

Присутність автора в тексті проявляється також у вигляді передмови та приміток, які час від часу з’являються внизу сторінок збірки. Павличко – не поет, котрий живе у «вежі зі слонової кістки» і не переймається нічим, крім власної геніальності, він цілком реальна людина, і його бажання прокоментувати деякі моменти у власних віршах, досягнути кращого їх розуміння читачем цілком природне.

 

Основну частину збірки складають вірші 2009-2012 років. Проте починається вона з «Віршів зі старих блокнотів», датованих 1950-1992 роками. Вони також читаються так, ніби написані вчора, і, схоже, ще довго не втратять своєї актуальності. Наприклад, у поезії про матір, котра не навчила сина любити рідну мову – мабуть, у вашому під’їзді таких живе як мінімум три:

 

Колишучи твоїх дітей,

Твоя стара співа ще.

Якби вона була німа,

Було б для тебе краще.

А то навчить твоїх малих

Про козаків співати…

Сусід почує, вчує двір –

Прийде біда до хати!

 

Здавалось би, з 1955 року, коли було написано ці рядки, стільки всього змінилося! Але досі для того, щоб розмовляти у місті українською мовою, треба бути людиною свідомою і сміливою…

 

У збірці також можна знайти переклади, котрі з якихось причин не потрапили до десятитомного видання поезій Дмитра Павличка. Вражає сам перелік мов, з яких поет робив переклади – від азербайджанської до чеської. Творчість тридцяти двох авторів представлено Павличком українському читачеві, і, мабуть, зайве говорити про талант перекладача.

 

Безумовно, не всі вірші збірки однаково сильні. Але Павличко – це завжди Павличко: середній рівень його текстів залишається достойним. До римованої публіцистики поет ніколи не опускається. Деякі його вірші гарно звучали б на мітингах, але все одно це завжди поезія. Причому саме така, яку легко сприймають не лише треновані літературознавці, а й люди, котрі себе зовсім не зараховують до шанувальників поезії.

Атанайя Та

Придбати книгу Дмитра Павличка «Символ віри» в інтернет-магазині ВсіКниги.