На побачення з власним Життям

*Агерн С. Час мого життя : роман /  пер. з англ. В. Шовкуна. – Х. : Клуб Сімейного Дозвілля, 2013. – 400 с.

 

Як часто ми марнуємо свій час і не задумуємося, що то минає час нашого дорогоцінного життя. Здається, а що там, одна хвилина, чи одна година, хіба щось змінить?! А з тих хвилин і годин складаються дні, які проходять і вже не вертають, а біжать-біжать вперед, і їх не зупинити, не повернути назад. Годинник все тікає «тік-так, тік-так», а ми не чуємо, не помічаємо, а потім шкодуємо, що так безцінно провели день за днем і не зробили стільки замріяного, відкладаючи все на потім, на пізніше…

 

Ось цю людську здатність – марнувати час свого життя, помітила молода ірландська письменниця Сесілія Агерн. Але молода тільки за віком, бо в її творчому доробку стільки книг, які стали бестселерами, що може позаздрити ледь не кожен сучасний письменник. У віці 21 року написала свій перший роман «P.S. I Love You», який продавався більш ніж в 40 країнах світу, книга посідала перші місця в рейтингах бестселерів США, Англії, Ірландії, Німеччини. До її доробку також належать книги: «Не вірю. Не сподіваюся. Люблю», «Подивися на мене», «Там, де ти», «Дякую за спогади», «Книга майбутнього», «Час мого життя», «Сто імен» та ін. За весь час своєї творчої діяльності отримала низку престижних літературних нагород: «Кращий дебютант» від British Book Awards, «Ірландська літературна премія», нагорода Corine Literature Prize, премія від журналу «Cosmopolitan» Fun Fearless Fiction Award. Також вона є автором коротких оповідань, гонорари від яких ідуть на благодійність. Основні теми, які авторка піднімає у книгах є віра в любов, віра в себе, віра в те, що будь-які життєві випробовування можна пройти, не треба здаватися, потрібно підніматися і йти вперед, не соромитися самих себе, бо кожен з нас робить помилки. Книги наповнені якимось добрим світлом, яке наповнює і додає сили, сили прожити щасливо своє життя. Сторінку за сторінкою читаєш серцем і на одному подиху, в чому неодмінно переконаєтеся самі.

 

Зупинюся на романі «Час мого життя», який вийшов в українському перекладі у 2013 році в Книжковому Клубі «Клубі сімейного дозвілля». Сесілія Агерн в подяці зізнається, що писала цю книгу з невимовною радістю та любов’ю, дякує рідним та друзям за підтримку, а наприкінці дякує своєму Життю, яке вона просить залишатися з нею й надалі.

 

У тридцяти розділах, з яких складається роман, розповідається про Люсі Силчестер – молоду дівчину, яка після невдалих стосунків, втратила жагу до життя. Кожен її наступний день був схожий на попередній, більшість справ вона робила за інерцією, а деякі відкладала на потім, так і не завершивши до кінця. Переїхала у маленьку квартирку, знайшла нецікаву роботу, мало спілкувалася з батьками, рідко зустрічалася з друзями. Всім, а в першу чергу собі, брехала, що в неї все гаразд, що все її влаштовує. Люсі з часом так заплуталася у павутині власної брехні, що самотужки вибратися вже не змогла, а тому продовжувала говорити неправду далі. Її життя пішло якось не так, як мріяла. Дівчина була самотньою, але визнавати цього не хотіла. Єдиному, кому справді раділа, це своєму котові Містерові Пену, якого від всіх приховувала. Люсі занурилася у свій маленькій світ і нікого туди не впускала. Зрештою, вона й сама щасливою у тому світі не була.

 

Та одного прекрасного дня на домашню адресу дівчини почали надходити загадкові листи і не від будь-кого, а від власного Життя, яке запрошувало її на побачення. Сесілія Агерн часто використовує у своїх творах листи. Можливо, тому що в наш час ми майже їх не пишемо, хіба лише електронні. А все ж в листі, написаному власноруч, залишається частинка нашої душі, яку ми передаємо разом з конвертом, а інша людина намагається її вловити і посміхнутися у відповідь. А як приємно іноді перечитувати отримані листи, переглядати кольорові листівки і поринати у спогади. Ехх… Отож, Люсі, спочатку вирішила не звертати увагу на одержані листи, але вони почали надходити все частіше і частіше, бо її власне Життя виявилося набагато настирливішим, ніж вона сама. Життя втомилося дивитися як Люсі його марнує, тому вирішило дати їй другий шанс. А чи зуміє дівчина ним скористатися, чи зміниться її світ навколо і як вона дійде до свого Щастя, читайте на сторінках цієї книги?!.. Адже цей роман відкриє для вас ще багато таємниць.

 

Загалом у книзі помічаємо багато проблем і радощів, як і у власному житті, тому й цікаво читати. Це і стосунки батьків і дітей, коли діти не втілюють бажань і сподівань батьків, що призводить до непорозумінь, віддаленості або ж взагалі втрати між ними зв’язку. Батько Люсі не хоче зрозуміти, що діти мають власні мрії і в них своя дорога в житті, вони потребують лише підтримки і добрих порад, а зі всім впораються самі.

 

Люди, які практично цілий день працюють пліч-о-пліч, зовсім не знають один одного і не намагаються дізнатися більше. Люсі придумує смішні прізвиська для своїх колег і так їх розрізняє. А сусіди, які проживають поряд, або взагалі не знайомі і вітають за звичкою, а в кращому випадку перекинуться двома-трьома реченнями і на тому все. Люди відчужуються, закриваються у власних світах, не помічають, що поряд живуть і проходять мільйони подібних. Все-таки треба бути дружнішими, чуйнішими, відкритішими один до одного та й до світу, який потребує людської доброти.

 

Коли ми любимо, то маємо звичку ідеалізувати свою другу половинку. У випадку Люсі, навіть, коли її стосунки закінчилися, вона вперто трималася за минуле. Блейк, з якими зв’язували Люсі багаторічні стосунки, був самолюбивим нарцисом, який після отримання статусу зірки телебачення, став ще більшим егоїстом, не помічав нікого, крім себе самого. Ця риса була притаманна йому завжди, але закохані очі дівчини не хотіли цього помічати. То невже через такого потрібно було перестати любити своє життя?

 

Роман написаний від першої особи, у притаманній письменниці манері, яку ви не переплутаєте ні з ким іншим. Легкий гумор, непередбачувані збіги та випадковості – заманюють читача з кожним реченням все більше і більше, навіть тих, які не полюблять читати жіночі романи. Має Сесілія Агерн свою родзинку, і це важко заперечити. Бо пише вона про наше з вами життя, легко та просто. І віра в казку повинна мати своє місце у кожному з нас. Не потрібно робити поспішних висновків, оцінювати людей за зовнішньою оболонкою та критикувати їх, не знаючи, що коїться в них всередині. Треба вчитися вмінню помічати подарунки долі та відкривати серця для щирих почуттів.

 

«Час мого життя» – хороша книга, яка покаже, що не можна ніколи втрачати віру в себе і віру у своє життя. Бо ніхто не знає скільки нам його виділено, а тому треба з радістю проживати кожен день і втілювати свої мрії. Навіть, коли ми робимо багато помилок – треба навчитися приймати їх і робити правильні висновки, не здаватися і йти далі. Насправді, кожен з нас особливий, унікальний та неповторний. І кожен має свою історію Життя. Ніколи не забуваймо про це!!!…

 

Оленка Кравчук