Етика мерехтіння о правильній годині

*«Цілодобово–2» – це «Етика любові, естетика смерті» Богдана-Олега Горобчука, «Мерехтіло» Павла Коробчука, «Котра година» Олега Коцарева.

 

фокусник

Богдан-Олег Горобчук. Етика любові, естетика смерті. – К. : Електрокнига, 2013.

Богдан-Олег Горобчук – справжній фокусник у фраку, який виймає із циліндра різних тварин, окремі звуки, листя, мартінси, янголів, підспівує цьому процесу (багато музики в текстах) ще й неочікувано підкидає вгору жменю конфетті (снігу). І сумно йому, бо завжди хотів веселити людей, дресувати левів чи працювати з дельфінами, на крайняк – продавати цукрову вату… А тут – верліброва й римована поезія! Але нам – читачам – пощастило, що Богдану-Олегу Горобчуку личить фрак й циліндр.

 

Фокус перший – «Мінус все» й відповідний текст «Мінус все», розтлумачують, що таке «все» і чому воно у мінусі: «розколупуєш рай – випускаєш комах», «розколупуєш рану в руці – випускаєш себе», «розколупуєш нас ніби рай ніби рану в руці». Наскрізною темою не лише розділу, але й збірки, є розколупати усе, що ззовні, усе, що всередині автора, усе, що ззовні й всередині читача. Розколупує поет по-різному: до серця, до крові, до землі, до неба, до спогадів, просто колупає пальчиком, до болю (а там, гляди, й бдсм!)… Тут-таки, розколупуючи, він береться консультувати: що прочитати, що послухати, що подивитися, згадуючи книжки й фільми, пісні й постатей (і ще декілька разів повертаючись до цієї схеми, протягом збірки). Тобто якщо, припустимо, маєте бажання дізнатися про іриси – за принципом «ти туда ніхаді, ти сюда хаді» – замість Вікіпедії прочитайте текст Горобчука (сторінка 14): які бувають, де, скільки.

 

Дуже популярним фокусом є розрізання дівчини-напарниці, коли та лежить у якійсь коробці. Так і наш поет бере слово й без ножа ріже снігом. Тому, уся збірка – біла. Цей колір проступає на декількох рівнях (біла обкладинка, білий папір, білі руки автора…). Передовсім, у розділі «Всюди зима», білий проявляється холодом: «білими нитками засніжені дороги», паданням на сніг, псом, котрий просить поховати його під снігом… Біле – це не лише очищення, але й спроба засипати, затерти, вибілити усе зайве. Богдан-Олег Горобчук зафарбовує білим свої попередні поезії, аби новий шар текстів м’яко лягав на читацьку свідомість.

 

Плюс цієї збірки – читаєш назву розділу й розумієш про що йтиметься, тобто підбираєш собі тексти під настрій: «Розірвані обійми» – про обійми, які розірвали; «Сімейний портрет в інтер’єрі» – про фотокартки членів родини; «Дворові кольорові розмови» – про двір, про пацанів, про те, що поруч. І все. І не потрібно нічого коментувати! Бо у цих розділах тексти про самотні прокидання, про те, що «ми рано помремо: курці помирають рано», про ніч, яка зашилася під шкіру, а також про бабусю у безформному халаті, про тата із трьома золотими зубами, про те, що «близькі люди – як гарні шліфовані камінці», і, звісно ж, про трьох мужиків та Васю, який не помер, а став поезією. У збірці 11 розділів – відповідно не влучити Богдан-Олег Горобчук не зможе! «Ноктюрном», «Вказівними вогнями церков», «Коханням біороботів», «Переходом», «Пам’яттю», «Легкістю» поет розкладе по поличках етику любові й естетику смерті: як любити, щоб не померти, як умирати з любов’ю, як любить смерть, як умирає любов. Смерть – те, що настане потім, тоді як любов – вона є тут і зараз. Саме любов фокусник-Богдан виймає із рукавів та нагрудної кишеньки й дарує кожному тексту.

 

*той, кого не розуміли

Павло Коробчук. Мерехтіло. – К. : Електрокнига, 2013.

Формулу поетичної збірки Павла Коробчука кожен читач й читачка мають виводити самостійно. Моя: аби у поезії замерехтіло – потрібно ближче тіло до тіла (прочитувати це можна як завгодно, а передовсім йдеться про фізичний контакт зі збіркою). А тексти Коробчука саме про тіла: які народжуються, зростають, старіють, зрештою, кохають. «Я – вогнетривкий,/ Ти – легкозаймиста», тобто розділи «Вогнетривке» та «Легкозаймисте» – це дві частини одного цілого не чоловічого й жіночого, чи якихось ще двох половинок, а життя й почуттів. Усе, що вогнетривке – грубо кажучи, пацанське. Ліричний герой Павла різний – він моряк, котрий пише до доньки, барабанщик, який пропускає удари, старий, чиї видіння кам’яніють, той, хто бачить перед собою кінець і смерть. Між іншим, та, що з косою, дуже багато разів з’являється у рядках молодого поета (старість? смерть? невже роки наступають вічно молодому літератору на п’ятки?). Перед читачами з’являється новий Павло Коробчук: тексти не такі, якими були у «Кайфології» й «Динозаврі» – він нарешті зізнається, що «мене ніхто не розумів – навіть на місце, де я стояв, цурався капати дощ». Це сигнал до того, що пора читати й прочитувати безкінечно довгі рядки Павлових віршів (тексти акцентологічні, але іноді, доки дочитаєш до кінця рядка, – забуваєш, що у попередньому була рима). Зокрема, соціальний текст про Дениса, який «родом з індустріального міста./ я люблю випити з друзями, пожартувати хтиво,/ інших зацікавлень у мене нема, там всі із одного тіста», мав би пахнути «жаданізмами» у формі оповіді й змісті, але ж ні! Нетиповим для Павла у моделі викладу є й довжелезна оповідь про маніячку, яка ненавиділа мужчин, хоча бомжі й маніяки – облюбовані герої не лише поезії, але й прози мистця (згадати бодай роман «Море для шульги»).

 

Другий розділ збірки мерехтить по-справжньому, адже це інтимна лірика (Дмитро Лазуткін може починати гризти нігті), котра у Коробчука (як і любов) різна. Виявляється, у душі літератора відбувають цілком земні процеси. Кому Коробчук присвячує вірші? Хто ці жінки? Хто ці коханки, його ліричних героїв? Які вони, ті кохані? Забудьте. Перестаньте створювати прекрасні образи! Адже «офіціантка в “Купідоні”» (назва поетичного тексту) – ось вона, муза двотисячників.

 

У своїй жіночоцентричній поезії автор розставляє не лише почуттєві, але й власне життєві акценти «Ось така буває у людських взаєминах гравітація –/ колишні коханці при зустрічі можуть і не привітатися», «У закоханих посудина спільна, тому і гріхи їхні – спільні», «не треба шукати просто когось,/ лише одне одного варто чекати», так само цілком трендовим є текст про лесбійок: «Всі ці істерики й грубощі, що починаються вранці,/ ти пробачаєш тільки своїй коханці». Якщо герої П.Коробчука ротікаються «мислю по дрєву» про свої стани, й спокої, й думки, то героїні повсякчас роблять собі анестезію від почуттів, котрі мерехтять.

 

 

*двотисячник до кісток

Олег Коцарев. Котра година. – К. : Електрокнига, 2013.

Громадянин світу Олег Коцарев фіксує свої переміщення Україною в текстах, де є сліди й Чернівців, і Харкова, і Львівщини, і Вінниччини, й Києва. Має він час чи не має – невтомно блукає містами. А що ж він там виробляє – встид і срам описати! Коли він був – час – Олег дописував тексти у розділ «Час є» й увесь світ навколо піднімався до небес (тут би потрібно було намалювати стрілочку вгору), а коли «Часу нема», то ходив по землі (відповідно – стрілочка вниз). Поетична збірка «Котра година» не показує точного часу ні по Києву, ні місцевого, ні якогось іншого. Ця добірка віршів не просто урбаністична, адже її стрілки крутяться у ритмі міста й ритмі текстів про місто.

 

Поет-Коцарев – двотисячник до кісток: його досі не попускають ті славні часи (за які їхнє покоління й прозвали «гнилими»). Він не зраджує месиджу, про який співають Kozak System: «Втрачені дні, божевільні кроки…», саме тому їздить у потягах, де і зустрічає своїх персонажів: «цих, сука, вертких/ і гнучких сімох студентиків,/ схожих на горобченят;/ вони, всупереч правилам, тут бухають», «ми тоді пили алкогольні струмені в кав’ярні/ ми наливалися любов’ю», голуба, який «годує голодного гопника», героїв, котрі скоро спивалися й виставляли «шампанське куплене на останні». Навіть зараз поет повторює: «Нема лаве ― нема кохання!» Це означає, що за 7 років (від попереднього «Цілодобово») нічого не змінилося? Та ні, поет подорослішав, і година, ніби, та. Й на відміну від колег для того, аби розповідати свої історії Олегу Коцареву потрібно найменше слів – у мінімумі розповідає максимум: короткі рядки, короткі думки, стислі формулювання, йому навіть достатньо мацюпуньких хайку. У чому ж справа? Реальність наче та сама, але від перестановки доданків сума змінюється – тексти ж інші. Так, окрім алкоголю у повітрі поетичної збірки пахне й флюїдами: ліричні герої Олега цілуються на вулицях «поцілунків, як і сім років тому,/ Навіть ті з них, що не взасос і не з язиком», і «ось з’являється неминуча ерекція», і ось «з-під футболок/ мали от-от повизирати соски», й зізнання «Весно,/ Хтива шатенко,/ Сучко,/ Я тебе так люблю!». Поет не ділиться інтимними почуттями: він відразу – навпростець – прямує до подробиць.

 

Уже типовими є поетичні тексти про молодих українських поетів, про «музей сучасного мистецтва козятин і музей сучасного мистецтва бердичів» та ще дуже багато цікавих історій, які поетична натура Коцарева нахабно відбила у прозаїчної й записала в стовпчик. У відповідь на що, прозаїчна натура мала би зібрати речі у вузлик, запхати туди образів-образів-герметичності й поїхати містами України у пошуках персонажів, алкоголю, любові, час від часу позираючи на годинник.

 

 

цілодобовці

Існують закономірності, котрі об’єднують невипадкових авторів. Усі три збірки – одна нова потужна хвиля молодої української поезії. Вони виросли, змінилися й це чудова тенденція. Колись Коробчук пожартував, що Горобчук пише вірші за Коробчука, за Коцарева і за себе – десь так воно й є. Збірка «Етика любові, естетика смерті» вмістила усі ті форми, а подекуди й найкращі з прийомів, інших цілодобовців. З іншого боку найчуттєвішим виявився Коробчук, котрий виліплює й підлаштовує всесвіт так, аби замерехтіло. Тоді як Коцарев – найбільше грається (саме із цього поети й починали у своїх 2000-х). Усі три збірки варто розтягнути в читанні, тоді етика мерехтіння о правильній годині буде цілодобовою.

Анастасія Євдокимова