Він інакший

*Святі не вимовляють «р» / Роман Чихарівський. – К. : Зелений Пес, 2012. – 88 с.

 

З його прозою мені випало ознайомитися як членові журі секції «Літературна творчість» Малої академії наук. Ще задовго до того, як «малі академіки» мали поз’їжджатися до Києва на захист своїх робіт, мені треба було ознайомитися з доробком прозаїків. І з-поміж них чи не найяскравішою виявилася добірка Романа Чихарівського. Він мені нині уявляється стрибуном із жердиною, який на подив оточення, спираючись чи то на жердину, чи на кришку свого улюбленого ноутбука, бере дедалі вищу висоту. Ось планку вже піднято так високо, що ніхто і не сподівається, що цей тендітний, невеликого зросту школярик здатен її здолати. А він таки долає! Маючи за взірець твори чудової плеяди українських новелістів – від Василя Стефаника до Григора Тютюнника і Євгена Гуцала, – Роман зумів переплавити прочитане і почуте та побачене в житті у притаманну лише йому манеру письма, а надто – у віднайдення сюжетів і образів.

 

У нинішньому українському суспільстві талант рано дорослішає. Пам’ятаю свої літературні вправи десятикласника зразка сімдесятих років минулого століття, і усвідомлюю, що відстань до Романових – як від землі до неба. Ні тобі вдячності «батьківщині за щасливе дитинство», ні зачудувань чарівною природою чи вражень від першої закоханості. Подібні теми мають місце і в деяких однолітків Романа. Але на прикладі МАНу (а я в журі вже впродовж чотирьох років) переконуєшся, що наші юні прозаїки і поети стають віддзеркаленням гострих проблем суспільства, – їх діти відчувають дуже тонко і болісно. У Романа Чихарівського це втілено і в трагедії «маленького українця», вагонного провідника, який ще й підпрацьовує вантажником, але все одно не здатен прогодувати численну родину, тому наважується на крадіжку (новела «Це ж не злочин»). І у саркастичному «Листі Найсправедливішому Собаці», коли один пес дає напуття іншому, який дивним чином потрапив до нашого парламенту. І у пройнятій і болем, і ніжністю новелі «Святі не вимовляють “р”» про побачене журналістом у дитбудинку… А ще ж є «Сиділо п’ятнадцятеро» про «кастинг» на потрапляння у ченці до монастиря; «Хакер Зю» на актуальну «комп’ютерну» тему…

 

Читач, гадаю, не зможе передбачити, чим завершиться та чи інша новела цього автора. «Ефект обманутого очікування» – чи не найзаповітніша мрія будь-якого прозаїка. Антон Чехов писав, що найперше завдання письменника – «дати читачеві у пику», аби він ні про що не здогадався. І цим Роман Чихарівський володіє досить вправно. Читати його твори – одне задоволення. Здається, йому підвладні усі наявні лексичні засоби аж до майстерного вплетення молодіжного сленгу з галицизмами і русизмами («Роман Романа Корсика», «Сиділо п’ятнадцятеро»). Вражає і афористичність, котра в нього не самоціль, а доладна і органічна. «Надворі кисень боровся із чадним газом за те, щоб першим пройти через кватирку»; «собака, який допався до влади, автоматично присвоює собі ганебне звання “Пес”»; «погода була привабливою, як гроші»; «скрізь було тихо, як на балу німих».

 

Непокоїть лише одне, – чи зможе Роман і надалі тримати таку високу планку? Адже оточення, аплодуючи і славлячи, очікуватиме нових і нових перемог й посування отієї планки дедалі догори. Така вже логіка життя. Але про спортсменів кажуть, що вони стрибають «із запасом». І цей запас у Романа чималий! А нині треба просто забути про цей успіх, більше прислухатися до порад і зауважень, аніж до похвали. Натомість же продовжувати пошук нових тем, сюжетів, осягати інші жанри, приміром, чи то повість, чи роман… А високі оцінки сприймати як аванс, можливо, як зачудування дорослих його «дорослими» темами. Однак головне, що перший крок на шляху до широкого читацького визнання у Романа Чихарівського вийшов вдалим. Хай йому щастить і в кроках наступних!

 

Олександр Балабко,

прозаїк, поет, публіцист,

лауреат державної премії

ім. І. Франка у галузі інформаційної діяльності

Придбати цю книгу в інтернет-магазині «ВсіКниги».